Завантажити

глибоко залитої в бетон воістину непробивної підсвідомості.
Аби виявити там хоч щось, спочатку треба було б вилучити з тліну і заклонувати не одного, а десять Сигизмундів Фрейдів, а тоді вже як собак спустити їх з цепу – притім не на весь світ, а на одного тільки мого племінника.
Отож, практично, не дивно, що вдалося дізнатися тільки те, що і так було вже відомо: ім’я ікони. Однак чоловіча інтелектуальна спритність, що весь час перебуває тільки на одній орбіті – на кінчику пеніса, іноді не йде ні в яке порівняння з можливостями затишного матрацу материнського серця: коли Покахонтес уже збирався зачиняти за мною двері, я почув:
- Не лізьте, будь ласка, дядьку, мені в душу! Я – не дурень: не треба мене вчити. Я кохаю Іру і кохатиму її завжди! І це не ваше з мамою діло! – сказав Мішка, почервонів, і якраз у цю ж мить перед носом дядька двері, рух яких був започаткований ще на початку фрази, зачинилися. Я прийшов у себе від такого несподіваного вияву емоцій племінника, тільки спустившись униз на кілька поверхів. Після чого набрав Людин номер телефону і сказав, що в нашій родині сталося ніяк не менше, мабуть, від віфлеємського чудо: наш хлопчик начитався книжок і нарешті закохався. Але хвилюватися немає чого: таке трапляється з більшістю людей, причім з деякими – челленджерно, а з іншими – до загробності одноразово.
Насправді хотілося сказати Люді: наш ідіот нарешті, якщо нам з тобою Людко, сильно пощастить і якщо молитимося тричі на день, можливо колись і перетвориться на чоловіка, - хоча візуально і паспортно Міша мав уже 33 роки, але, не бувши психологом, ризикну припустити, що його реальне статеве дозрівання зупинилося десь приблизно на рівні фізіології восьмирічного хлопчика – тому молитви б були не зайві.
Я з трудом вірив у те, що почув від племінника – в саму ідею кохання, розлиту його вустами, але і сумніви мої щодо подальшої долі родини сестри були не безпідставні. Якось, познайомившись випадково на вулиці, я продовжив романтичне знайомство з однією двадцятичотирирічною киянкою (скажу вам, вона видалась би вельми шикарною в будь-якій із тусівок бомонду!). Завітали ми й до Міші в музей, де прокрутилися достатньо часу, - я навмисно намагався викликати найгірші почуття чоловічої заздрости в апатичному черві черева племінника - і дама-таки була варта того. Ввечорі, перше, що я спитав у плємяша: ну як тобі нова дядькова пасія, сподіваючись на гонор чоловічої сатисфакції після приміром «кльова, дядю»? Але: «Яка пасія?» - перепитав Покахонтес. «Ну, ти бачив дівчину, яку я приводив сьогодні? Ти ще нам півгодини експонати показував?»- «Ну, бачив», -каже. «Ну, і як вона тобі?»-«Що «як»?»- «Ну, блін, блондинка вона була чи брюнетка?» - не витримував довжини людських роздумів я - «Та я, дядю, не пам’ятаю, я на неї не дуже уважно дивився». Трохи згодом, коли я ще раз вирішив допитатися на сю тему, Михаїл взагалі не міг пригадати, чоловік був тоді з дядьком, жінка чи дама з собачкою.

4. Шпоньчине сватання

О, на відміну від тодішньої моєї миттєвої Наташі, на свою Гдабонку тепер він дивився дуже уважно! І дуже часто. Коли, десь через рік, я знову завітав до Києва, то застав сестру схудлою десь уполовину: навряд чи при цьому вона почувалася жінкою, яка прагнула саме цього – печаль роздумів про синовлячий біль скам`янінням часів скитської доби застигла на Людиному обличчі.
- Ну, шо, як там «любов»? – запитав я в племінника за першої-ліпшої нагоди.
- Яка любов?
- Ну, як там у тебе з Гдабі?
Племінник зараз же, без усіляких скайпів і проволочок, надав мені щонайповніший звіт щодо своїх стосунків зі своєю пасією.
Він такий короткий, що не забере ні у тебе, читачу, ні в мене особливого часу - кілька телефонних дзвінків, зміст яких племінник через глибоку інтимність сих стосунків повідомляти відмовився б не тільки рідній мамі, а, мабуть би, і самій цвинтарній тиші. Зате я мусів сепаратно дві години вислуховувати Людмилу, яка, в особах, з жестикуляцією, виклала, скільки годин проводить її дитина біля портрету «цієї гадюки» - екс-заміжньої жінки з дитиною; які пози Міша при цьому приймає; як саме зітхає при цьому, і, головне; як їй самій тяжко від того, що нічим синові зарадити, сердешна, вона не в змозі.
Петрович, Людин чоловік, доповнив картину елементарним зауваженням, що його син уже дорослий і, слава богу, вибився (на відміну від деяких) в люди, притім ще й чудовий спеціаліст в своїй галузі, і що сам він якось дасть собі раду – всю цю інформацію батько встиг викласти мені за той короткий час, якого вистачає людській руці, аби дотягнутися до холодильника, відчинити їхні дверцята і взяти звідти пляшку кефіру.
Врешті-решт, я-то особливо «проблемою» Покахонтеса не переймався. Ані життя київського міщанства, ані його сенс, ані, тим більше, його подробиці якось особливо мене ніколи не хвилювали. Мені-бо, на відміну від сестри, ще дещо на цій планеті лишалося. «Не плакати, а жити», - видумав собі я кредо саме в онті, буремні для моєї родини часи, - і що було на думці в інших мені-бо, за великим

читати