Завантажити

у цих лісах і нам, і скарб держави схоронити. Чи знав тоді я, що прийдеться виконувати цей наказ майже сто років?
— Тобто, вам уже... — не встиг я запитати, як мовчазний Яків порушив «обітницю» мовчання:
— Це тобі до питання довголіття... «Справжній козак» може бути у строю віками...
— Та як це здійснити, як довго ми можемо оберігати цей скарб? От в чому було запитання. — Старий тихо зітхнув, наче випустив щось на волю, і продовжив:
— Дізнався Яків про Тибет — нібито чув, що там утримуються таємниці безсмертя і довголіття. Не вмовляв я його зостатись. Кожна людина обирає свій шлях.
— Довгий шлях пошуку таємниць довголіття повернув мене із Тибету до рідної хатинки... — підтримав брата Яків.
— Так. У різних куточках нашої кульки є різні мудреці. До речі, п’ять тисяч років тому у цих місцях існувала доволі розвинута трипільська культура — будували навіть двоповерхові будинки, а в розвинутій сьогодні Америці, на той час, люди з кам’яною сокирою бігали за дикими звірами... Наш рід ще здавен походив од волхвів. Згодом змінювалися старійшини родів, вожді, князі, гетьмани, змінювалося панування, а хтось із нашого роду завжди поруч із державницьким людом: пророкував, передбачав, оберігав славетне козацтво. Не найкращі часи випали на нашу долю. Але що є — те наше. Це наш Хрест.
— Так, а що означає: «Ще не готові?» — знову втрутився я.
— Не метушися. Все пам’ятаю. Тебе цікавить скарб? Та хіба це сю мить головне?.. Всьому свій час... Передамо тобі ключі від скарбу. Та головне, що прийдеться тобі оберігати — це віру!

Надворі раптом піднявся несамовитий вітер. Гуркоти міцного грому, мабуть, намагались когось налякати.
Грім гуркотів так, що земля здригалася під хатою.
Блискавки, що різали небеса, нагадували покручене гілля старих дерев, що палахкотіли неземним світлом.
На видноколі у вікні ліс наче рухався. Скрип сосон нагадував жалібний скрип возів. У морі неба хиталися темні човни крон.
Але для мене у ці хвилини то не мало ніякого значення. Десь у глибині свідомості, чи підсвідомості, я почав розуміти, до чого я йшов...
— Чи віруєш ти в отця і сина, і святого Духа? — наче сам грім з небес звернувся до мене устами Петра.
— Так, вірую, як ніколи, — щиро і твердо відповів я.
— Ось де, синку, ключі до безсмертя. І це ключі від головного скарбу! І саме цей скарб потрібно оберігати більше за всі інші. Здається, що сьогодні люди повертаються до віри. Але це не зовсім так: розбудова церков не означає ще повернення до віри народу. Оці черги перед храмами у Великодну ніч — це, з одного боку, крок назустріч вірі, та з іншого — данина традиції і певна мода.
Природа несла свої шалені струмені i вдаряла ними у лісову хижку. При виблисках сліпучого світла було видно, як небесні цівки, вдарившись у сосни, перетворюються на водяний молочно-білий дим. Нараз спалахнуло i вдарило зі страшним завзяттям десь поруч.
Петро Семенович неквапливо кахикнув у кулак:
— Святі отці попереджали, що настане час, коли церкви почнуть ремонтувати, відроджувати, реставрувати, і відбудови храмів будуть продовжуватись, аж... до самого пришестя антихриста. І скрізь буде розкіш невидана! Так, церкви будують. Але ходити християнину православному до них не можна буде, оскільки там не буде приноситися Безкровна Жертва Ісуса Христа...
Маятники сосон рахували грозовий час у вікні з такою напругою, що, здавалося, рахуються особливі години великих випробувань.
— І ось за таке беззаконня земля потріскається. Дасть такі ущелини, що людина може впасти. Від розломів землі під океаном почнуться велетенські хвилі, які завдадуть багато горя людям. Скрізь почнуться повітряні вихори, що призведуть до катаклізмів...
— І який же вихід? -— мій голос, наче маленький корабель у буремному морі монологу Петра, таки знайшов своє сховище.
— Повинен з’явитися таємний монах, що буде оберігати святу православну віру... Ти обраний... Тобі відкрилась таємниця цих «напівшвидкісних вихорів» — боротьби добра і зла, але нікому із земних не дано принести перемогу в цій борні. Ми можемо тільки старанно готувати цю перемогу... Нікому не буде відомо, що саме ти і є таємний монах. Однак усіма своїми ділами і помислами ти повинен охороняти головний скарб...
Петро підійшов до образу Творця.
— Господи, Ісусе Христе, сину Божий, помилуй нас грішних...
Вітер поволі видихався.
Злива вже не хльоскала тугими струменями, а просто лила, ніби намагаючись очистити землю. Стало світліше.
«Як там Владька і Люська?» — раптово промайнуло в мені. «Нічого. Ще стільки всього цікавого». Два моїх Семеновичі дивилися на мене, як батьки. Я посміхнувся:
— А що, може, нам, скарбникам, за чай узятися?..

* * *

В кабінеті генерала Крикуна дещо незвично: із презентованого співробітниками на день народження музичного центру «Panasonic», приглушено лунала пісня з останнього концерту гурту «Машина времени»:

— Только помни — ты будешь один,
И на самом краю...
Только помни, что

читати