Завантажити

Переміг! Ти чуєш — переміг! І зараз — все в моїх руках!
Я зрозумів, що такої можливості в мене більше не буде. Таке треба робити вчасно.
— Ти програв! — видихнув я і відчув непереборну міць люті, що накопичувалась у мені: силу над сумнівами і немічною зброєю, що вигадали люди.

Секунда за секундою зростала сила мого погляду.
Звіриний крик вирвався ні — не з горлянки — з усього мого тіла. Саме в цю мить задзвеніла дзвіниця! Саме у цю мить і стався викид земного вихору.
Вдалося: енергетичний удар поглядом!
«Напівшвидкісний вихор» моєї внутрішньої енергії, помножений на «енергію» усвідомлення загибелі мого напарника, завдали по Науму несамовитого енергетичного удару: «напівшидкісний вихор» закрутив супротивника на висоту до півсотні метрів, і... опустив непритомне тіло на шпиль таємничої старовинної дзвіниці.
Все скінчено. Я мимоволі опустив руки, даючи тілу Макса сповзти на землю...
І тут я побачив (чи це було видіння?!) майже прозорих янголів. Вони, покружлявши біля шпилю дзвіниці, спустилися до нас. Покружляли над тілом Макса і за мить, осяяні дивовижним світлом, піднялися у височінь…
Піднявши руки до неба, я почав молитися: «Господи, Ісусе Христе, сину Божий! Якщо ти чуєш мене! Мабуть, не потрібні людям ці знання, якщо за них стільки загибелі, війн, цунамі, землетрусів, катаклізмів...»
Раптом я згадав, що в моїй кишені рукопис, через якого я тільки що втратив товариша. Я вихопив його із кишені. Навколо здійнялась страшенна курява. Я відпустив папери. «Напівшвидкісний вихор» спочатку підняв їх високо вгору — на висоту сотень метрів, а потім засмоктав у безодню, на декілька секунд відкривши таємничі двері земної кори.
Я не міг стримувати ридання...

Загримів грім. Грім у грудні. З самого неба на землю полились рясні каплі — сльози… Можливо, і янголи плачуть…

ТАЄМНИЙ МОНАХ
(замість епілогу…)

— Что, во Христа веруешь?
— Верую! — отвечал приходивший.
— И в троицу святую веруешь?
— Верую!
— И в церковь ходишь?
— А ну, перекрестись!
Пришедший перекрестился.

М. В. Гоголь.
Миргород.
Тарас Бульба.

Частина 8


Від охайної, але, з усього видно, доволі старої хатинки, до найближчих сосен на узліссі було не більше п’ятдесяти метрів.
— Це тут, — навіть не дивлячись у бік хатини, уперше, начебто з якоюсь приреченістю, вороном проскреготів Семенович.
Останні кроки, що віддаляли нас від лісної оселі, ми пройшли мовчки.
Аж раптом, з казково-виразним скреготом, відчинилися двері. Здавалося це було фірмове скреготіння, і за тим назустріч нам вийде чи то бабуся Яга, чи лісовик... Але те, що я побачив за мить, відкинуло на відстань всесвіту мої незграбні жарти: із дверей назустріч нам зробив упевнений крок справжній... Кощеюшка, тобто двійник Семеновича:
— Ну здоров, брате... Років сто не бачились... — Семенович-двійник прискіпливо вдивлявся в очі «мого» Семеновича, який понуро опустив голову. — І що, тягне таки до рідної домівки? Навештався по світу? І як там інші віри — кращі за нашу?
Мені було не зрозуміло, чи «двійник» жартує, чи вичитує «мого» Семеновича.
— Це мій брат — Петро... — тільки і видавив із себе «мій» Семенович. Здавалося, із реальністю його зв’язувало лише розуміння того, що я знаходжуся з ним поруч.

Не запитуючи хто я і що тут роблю, «новий» Семенович, неначе взявши нас у повну свою владу, абсолютно переконаний у собі, вказав на відкриті двері й промовив:
— Заходьте до моєї хатинки. Скільки я вже чекаю на вас.
— І що синку, багато людей на світі, що зазіхають на скарби, бажають володарювати іншими людьми? — Петро Семенович усміхнувся посмішкою свого близнюка, яка не раз мене зводила з розуму. — Дивні люди. Переймаються сріблолюбством. А це гріх. Хтось якусь копанку у лісі знайде — дріб’язок помітить, а стільки навигадує... Скарби Богдана пригадали... Ой, леле... — Та в якусь мить «Новий» Семенович перетворився у мага-володаря, промовляючи: — Так. Я тут скарби охороняю... скарби гетьмана Скоропадського... — Петро на мить про щось замислився... — Не вдалося нам тоді направити цей скарб на благо України. Мабуть що, не готові були ані ми, ані Вкраїна-ненька до таких дарунків долі...
— А тепер? — втрутився я в монолог Петра Семеновича, і він повільно підняв очі. Я немовби побачив у них усю безодню Всесвіту. Старий промовив:
— На жаль, і тепер ще не готові. А скарб потребує опіки... Ось ти і прийшов...
Безліч запитань несамовито стукала у мої скроні: «Це що: Петро Семенович оберігає скарб ще з часів гетьмана Скоропадського? Як вони «розійшлися» з моїм Семеновичем? Що значить: «Ще не готові»? Що значить: «От ти і прийшов»?»
— Не тарабань думками. Відповіді поруч, — перервав стукіт моїх думок дід Петро. — Ще зовсім молодими козаками нас із Яковом благословила доля стати ординарцями у гетьмана Скоропадського. Так вже сталося, що свого часу гетьману нікому було довіритися окрім нас. От і звернувся він із наказом, схоронитися

читати