Завантажити

зробити це тільки офіцеру генеральського чину. При цьому: міг би! Але не зобов’язаний...
Крикун чекав...
— До того ж, це положення поширювалось саме у межах КДБ. Добре товаришу генерал. Приймаю рішення. Я можу надати обмежену інформацію стосовно спец проекту «зірваний ніготь». Але тільки із вуст в уста: ніде сказаного я не підтверджу. Просто тебе я знаю як порядного діючого офіцера, і, переконаний, те, що ти дізнаєшся, буде використано виключено із корисними для розвитку держави намірами.
— А щодо «хтось»?
— Так. Є така людина. Але із нашого підрозділу живим залишився тільки один. Він може вийти на контакт лише за моїм, навіть не наказом, проханням. Але межі його інформації — визначатиме він сам.
«Оце вже справжня робота!», — резюмував значимість події внутрішній голос генерала Крикуна.
Наступного дня генерал Крикун вже тиснув руку із «зірваним нігтем» тимчасово розсекреченого спецагента Макса...

А ще через пару днів захеканий полковник Єфімов доповідав генералу Крикуну:
— Є оперативне донесення від агента Діргні, зі Сполучених Штатів: Наум Ковальський виїздить до Бельгії, до Брюсселю, начебто, на конференцію з питань довголіття. Та агент Діргні стверджує, що Ковальський обов’язково заїде і до Монсу, де розташовано генеральний штаб НАТО. Саме там, за його даними, знаходиться одне із відділень лабораторії з дослідження виняткових здібностей людини.
— Так… Рушили.. Це все?
— Ні, товаришу генерал. Учора Ковальський телефонував до Анісімова: запросив до Бельгії: мовляв він там буде у справах, але з радістю завітає на баскетбольний матч, у якому наша команда гратиме із бельгійською «Дексією».
— То вони пристрасні вболівальники не тільки НБА! — генералу вже подобалися зрушення. — Ну, то як вважаєте, відправляємо Анісімова?
— Аякже! Однозначно! Це прямий контакт. Тільки потрібно надійне прикриття. Відправимо під виглядом вболівальника на баскетбольний матч.
— Добре. А прикриття буде. Школа ще та, — генерал, звичайно, вже планував операцію прикриття з Максом.
Владька, людина невіруюча ні у які забобони, цього разу видав: «А візьми з собою у кишеню рукопис свого винаходу. На щастя!»

КОЛИ ПЛАЧУТЬ
ЯНГОЛИ…

«...у великій мудрості багато печалі,
і хто примножує пізнання,
примножує і скорботу».

Цар Соломон.
Еккл. 1:18.

Частина 7

Грудень цього року не відповідав статусу зимового місяця: без хуртовин, без снігопадів, без лютих морозів.
Минулися часи, коли намети, що нагадували качиний пух, громадилися до небокраю. Тепер груднева мрячка все ніяк не могла визначитися, чим же їй стати — дощем чи снігом. На більше зими не вистачало.
Зрештою, вчені вже давно нарікали на зміну клімату, загальне потепління на планеті, озонові дірки. І чи варто було чекати, що цього року, все стане на свої місця.
Я не чекав. Прийшов час діяти.
До змін у кліматі це не мало ані найменшого відношення, та переміни, досягнення впевненості, перемоги — ой які потрібні самому мені.
Треба було летіти. До Бельгії, до Брюсселю, до Монсу.
«Боїнг» хоч і був «не першої молодості», але я у нього вірив. Можливо, ця віра, як і довірливість інших пасажирів рейсу Київ-Брюссель, надавала і йому натхнення, і він задерикувато пронизував хмари, наче намагався досягнути чогось такого надзвичайно важливого для нього. І ось, за декілька хвилин такої самовідданої роботи я спочатку — ні, не побачив, скоріше відчув, що щось таки змінилось.
Так, саме відчув.
Асоціація випередила розуміння того, що довгоочікуване сонце з нечуваною силою наче віддячило літаку-трудівнику за його натхненну боротьбу за досягнення мети і заграло всіма барвами ніжно-золотистих променів, зазираючи в ілюмінатори літака.
На душі відразу стало якось легко і весело.

Серце Європи. Гасла. котрі сповіщали про те, що ти прибув у потрібне місце, були на кожному кроці міжнародного аеропорту Брюссель.
Хотів одразу видзвонитись Люсьці: «мовляв, кохана, усе гаразд, прилетів туди куди треба». Та у трубці мого мобільника не дуже ніжний жіночий голос щось таки лепетав, не даючи змоги зайняти своє місце в ефірі таким потрібним мені звичайним телефонним гудкам.
Добре, що нашу невеличку групу вболівальників баскетбольного клубу, котрий уперше дістався єврокубків, зустрічала гід — перекладачка. Спочатку і вона не змогла знайти спільної мови з цією «механічною жіночкою» з телефонної трубки: бачите, тут, у Бельгії, аж три державні мови: французька, фламандська й німецька.
«Вона говорить фламандською. Я володію французькою. Не дамо ради. А вам куди телефонувати, в Україну? Так це дуже просто: +3 і набирайте номер Вашого абонента». Таки вдалося. Втім Люська, як мені здалося по голосу, не занадто хвилювалась. І то добре: віра близьких у те, що з тобою ні за яких обставин нічого дурного не станеться, і самому придає впевненості.
Я входив у роль такого собі фаната — спортивного туриста. Запропонували годинну екскурсію по Брюсселю: «А чому б і ні?»
—

читати