Завантажити

підозри, розмістились у різних номерах.
Я віддався волі сновидінь...
Ранкові газети сповістили, що на військових складах НАТО, вочевидь, через недбалість, зайнялась пожежа. Про що думав Макс, я не знаю. Але у нього були ще старі власні рахунки. Потрібно було сплачувати. Це так, факультативно. Довільна програма...
За моєю ж програмою об одинадцятій, як і домовлялись, ми зустрілись із Наумом на центральній площі старого міста біля ковзанки. Зустрілись як і годиться — обнялися.
Дивно, що тут казати — слов’янська душа. Прощати «на прощення» — надійний засіб. Але я простив Люсьці. Та чи буває прощення вузько направленим? Втім, тут я за призначенням.
— Ну, як тобі Європа, європеєць? Диви, яка дивна ковзанка! І так майже у кожному містечку — традиція: перед католицьким Різдвом на центральній площі «Старого міста» заливати ковзанку на радість дітям та дорослим...
Я спіймав себе на думці, що приємне дружнє белькотіння Наума, та уроки Семеновича навчили мене довіряти більшій гамі почуттів, ніж зазвичай користуються органи слуху і зору. Я, майже за Станіславським, «не вірив». Те, що слова мого візаві є лише засобом і лунають для того, щоб відволікти мене від справжньої мети цієї зустрічі, мені було зрозуміло.
Та що ж. Будемо грати роль чи то пак — виконувати завдання. Втім, про яке завдання йде мова? І генерал Крикун, і полковник Єфімов, відправляючи мене на цю зустріч, достеменно розуміли, що ні про яке чітке завдання не могло бути і мови: йдемо на контакт і діємо за обставинами. Головна установка така: наші візаві займаються вивченням тієї ж проблематики, що і ми — надзвичайних можливостей людини. У якому контексті: створення новітньої психотропної зброї, геополітичні наміри, чи ще чогось? Невідомо. Будемо контактувати — буде шанс зрозуміти це. Ось такий розважливий підхід.
А зараз:
— Так, тут чудово! Дійсно відчувається передноворічний настрій: і ковзанка, і вбрана ялинка. Втім, у нас ялинки теж скрізь, як пам’ятаєш. А от першу передноворічну ковзанку вже відкрили у центрі Львова...
— Добре, добре! Патріот! Я тут уже декілька днів: давай покажу тобі Старе місто!

Рушили... На мить пригадався Суслов із його розповіддю про натхнення, яке виникає при прогулянках старими вуличками Парижу: енергетика натхнення. Звідси до Парижу трохи більше двохсот кілометрів. Архітектура подібна. Не знаю як натхнення, але моя підсвідомість працювала на максимальній потужності. Я не міг помилитись. Саме підсвідомість підказувала, що за нашою милою прогулянкою Старим містом стежила не одна пара очей…
— Захоплює, заворожує..., — відгукнувся я, замість банальних кивків головою на Наумове белькотіння щодо чарів архітектури.
— О, відчуваєш? А знаєш, теоретично можливо перемістити оцю животворящу енергетику у будь-який куточок Землі! Вчені нашої фірми змоделювали цю ситуацію і щодо простору, і щодо часу. Так, так, можна! Цілком реально можна переміщати пірамідальні вихори та переміщатись у просторі й часі! До речі, це і є найбезболісніша боротьба зі старінням: людина повертається фізично у той стан, у якому була 30-40 років тому.
— І що ж вам заважає реалізувати такі проекти?
— «Напівшвидкісний вихор!», — начебто із казочки «Ого!», невідомо звідкіль, за моїм плечем випірнув такий собі інтелігентний дідусь, віком з мого вчителя — Семеновича. Акцент, навіть за однією фразою, видавав, що це колишній австрієць, швейцарець чи німець.
— О, пане Бренере! — привітався Наум. — Дозволь, я тебе представлю: пане Бренере — це мій приятель ще по роботі у часи Радянського Союзу: містер Анісімов, а це пан Бренер: керівник нашої лабораторії.
Пан Бренер був сама вишуканість і впевненість. Я був трохи здивований такою раптовою появою, бо, начебто й чекав чогось, а все одно було враження, що зловив гав. Та хіба це мені вперше?
Мій мозок запрацював швидше ніж комп’ютер: де я це прізвище вже чув? Так-так: генерал Крикун давав мені для ознайомлення доповідь капітана Суслова — і там ішлося про те, що саме Вольф Бренер, що був учнем аненербівця Зігфрида Клайна, перед смертю у 1997 році, зробив сенсаційне повідомлення щодо вивчення у лабораторіях ЦРУ спадку «Аненербе».
— Перепрошую, а чи не є ви родичем Вольфа Бренера, учня Зіфріда Клайна?, — моя атака справила враження вибуху. Принаймні — на Наума. Бо дідусь зніяковів лишень на декілька секунд.
— Так, містере Анісімов. Я Хайнц Бренер, учень Зіфрида Клайна, а відомий вам Вольф Бренер — це мій двоюрідний брат. — Його очі впились у мій погляд: настав мій час тримати удар. Я продовжував відчувати, що пара очей моїх співбесідників — не остання, що слідкує за мною, і, переконаний, для таємних спостерігачів, паузу я витримав із честю і, начебто самовикриття аненербівця Хайнца Бренера не має для мене суттєвого значення, я перейшов до свого запитання:
— І ви тут.
— Так, не випадково. Я приїхав на зустріч з вами, — Бренер, не даючи навіть повністю скласти запитання, продовжив тиск на мою психіку. Та після тренінгів Семеновича, моя

читати