Завантажити

далі, і коли доїжджає ближче, Матвій кладе на бік рискаля, переходить дорогу і спокійно каже:
— Що тобі, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти мені через засів ведеш?
— Дорога має бути де була! — бундючне заявляє Кузьма.
— Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же, що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далі.
— Вернись, кажу! — твердіше каже Матвій.
— Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всі люди кажуть! — говорить Кузьма.
— Не вводь мене, чуєш, у злість, краще вернись і їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи і все-таки намагається їхати далі. Матвій хватає коня за оброть і різким рухом повертає його назад.
— Пусти повід! — кричить Кузьма.
— Вернись — пущу!
— Не вернусь!
Матвій різко шарпнув коня за оброть, кінь сіпнувся назад,. Кузьма миттю зіскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побіч, і шелестнув Матвія по голові. З Матвієвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвій, мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свій, зріст і кидається на Кузьму. Дике і різуче — “гвалт, рятуйте!” — рознеслося довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це і прибігла. Прибігло на гшвалт і ще кілька чоловіків і жінок. А Матвій бив. Звалив Кузьму на ріллю і бив його кулаками, місив чобітьми, гатив по чому попало, ах поки той не замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь у крові лежав, а Матвій — страшний і великий, з обличчям, залитим кров'ю, з рискалем у руках,стояв проти всіх і кричав:
— Гади! Нелюди! Вам не хліба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото, добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тічка паскудна — геть! Геть з очей! Розіб'ю! — і він кинувся на юрбу.
Усі сипнулись врозтіч.
— Розіб'ю! У гроб ужену! — ревів дико Матвій і гнався за ким попало.
— Матвію! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! — гукала Настя і намагалася його зупинити.
Матвієва сорочка була дійсно у крові, він зупинився, тернув брудною долонею по чолі, розвів ще більше кров, після тріпнув рукою, ніби хотів усе то струснути, і нагадував дикого, роздратованого звіра. Настя швидко з себе хвартушка зірвала і подала йому.
— На! Хоч обітрись! Дивись, на що ти подібний! Матвій узяв хвартушка і байдуже витирав обличчя. Він весь тремтів, очі його дико бігали, ще ніхто не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землі і стогнав, коні його паслись збоку у вівсі.
— Ууу, будьте ви прокляті — таке гаддя, коли б був знав, що з такою халєрою прийдеться діло мати — краще б їм чуму, ніж землю, виходив!
— Чекайте,— казав він сам до себе і лють його швидко, мов буревій, минала.— Тепер я з вами поговорю інакше, їм тільки попусти — на голову вилізуть, чортове хам'я!
І дійсно, з того часу все пішло по-іншому. Дорога раз назавжди пішла долом. Заповів, щоб усі прийшли її рівняти, і всі прийшли. Не з'явився лише Титко Коган. Матвій самий зайшов до його хати — не було дома.
— Де, Параско, Титко? — питає Матвій Титкову жінку.
— Де? Та ж ніде! У полі! У нас праця!
— Чув він, що сьогодні треба йти до дороги?
— Але ж у нас...
— Цить! Не питаю! Зараз мені за лопату і марш копати! А за ним я сам піду!
І дійсно пішов. Тит орав. Побачив Матвія здалека й зупинився. Матвій підійшов. У руці пужално.
— Казав тобі, Титку, Стратон іти сьогодні до дороги?
— Не казав... Я встав раненько...
— Не бреши! Казав! Різун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй голові оце пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб мені зараз був там!
З цим Матвій повернувся і пішов. Іде полем і розважає:
— З таким народом по-іншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина! Що вб'єш, те в'їдеш!
Боротьба між Матвієм і рештою товариства з явної перейшла в таємну. Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очі всіх горять по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
Матвій, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тіста зліплений. Не кричав, не бешкетував більше, але й нічого ніде не спускав. І це всі відчули. І стало спокійніше.
Але не для Матвія. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало капризити. Там, як і казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли до себе нових співгромадян. Наріканням не було кінця і вони все множились і множились.
— Понаходили якісь зайди, забрали нашу землю... Тепер до них не підступиш, ні поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими дорогами, не пустимо до церкви.
Матвій казав до своїх:
— Мовчіть і працюйте! Покажіть їм, що ви розумніші... Найбільшим ворогом дерманців зробився Мельник Павло, кажуть, злодій в минулому, на Сибірі був і недавно вернувся. Крутий і жорстокий чоловік, людину, кажуть, убиває, як муху. Так і звали —

читати