Завантажити

дихання. По тому Володько лише весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, німий старанно його оминав, але одного вечора він гнав свою корову попри Матвієву будівлю, Володько засів за недокінченим муром і вгатив німому кусень цегли в саму потилицю. Німий лише заскавулів, мов пес, і схопився за голову.
І тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, і все гаразд. Тим більше, що на Володька чекають тепер значно більші підприємства, ніж до цього часу. На нього чекають оті ліси довкола, “наш”, угорський, жолобецький, одерадівський, але з ким туди підеш, коли біля нього сама дрібнота, самі малі і слиняві дівчата, а ті пара лобурів якісь такі недотепи, що їх ніяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з Володька на лицаря, на розбійника, на шукача скарбів, що в тому лісі можна знайти стільки цікавого, не кажучи вже про всілякі там воронячі гнізда, але там також можна знайти між семи дубами і оту сплячу царівну, що її заворожила відьма, і ті скарби що їх замуровано великим розбійником під одною з лип, і, чого доброго, навіть ту хату відьми на отих курячих ніжках. Але хіба тих Хведьків та Ільків, та всю ту дівч дрібноту якось у тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Іцька, але ті виявились великими боягузами, бо вони хоч і вірять, що в лісі живу розбійники, але саме тому вони ніколи туди не підуть. До того ані Мошко, ані Іцько не вміють дряпатися по дереві вони бояться так високо, їм крутиться голова. Ні, ні... Мошко й Іцько на таке не надаються. Залишається один німий, речі, Володько вже чудово з ним говорить — руками, ногам головою, вухами, очима і, як це не дивно, німий найкраще його розуміє.
Ні, помиритися конче треба, Володько мусить піти якусь жертву, і він пішов на таку. У Володьковому складі двірських знахідок була дуже вартісна річ — один, зовсім добрий і зовсім не дірявий, залізний, лудяний горщика якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на варення, а для чогось іншого — для чого, Володько не знає, то знали хіба пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нічник, що Володька, зрештою мало — нічник-ненічник — цікавить.
Німий дуже заздростив Володькові таку здобич, поривався навіть то вкрасти, але не вдалося. І от Володько рішив віддати того горщика німому добровільно, що він негайно і зробив. Німий був утішений неймовірно, передав негаї горщик своїй матері, а завів з Володьком таку дружбу, їх тепер ніякою водою не розмиєш.
Цілими полуднями зникають вони по отих довкруги ліс ні одне, хай найвище щуляче гніздо не уникне їх зору, дряпались на найвищі дуби, і чим він вищий, тим краще, і навіч спробували видерти з липи дикий рій бджіл, і було б це удалося, але вони не мали потрібного знаряддя і по певно часі обидва зовсім стратили свою подобу, обернувшись якісь округлі товкачі, без очей, без носа, без рота і мало без вух. Дома їх пізнали лише по неймовірно підраних штанях і, замість співчуття, Володькові дісталось ще й кілька засягів батькової попруги, що було винятково прикро.
Після того прийшлося Володькові залишити на деякий час ліс, і тут не тільки ті прокляті бджоли завинили, але і його штани, що дійшли вже до такого краю, що хіба зісталось їх зовсім скинути і ходити без них. Мати сказала виразно, що більше латати їх не буде.
А до того й погода змінилася. Взагалі ця весна була мокрою, але ось перед Зеленими святами засльотило на цілі два тижні. Не було дня, щоб Володько так не накис у полі при худобі, що після того йому було не до лісу. Але і в цих сльотах була якась приваба. Всі озера повні води, вся рослинність яскраво-зелена. Півсонний спокій заповняв, здавалось, усе повітря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому будинку, Максим Стратонів бере свою скрипку, Нестор Ониськів бубенце, Василь Матвіїв гармонійку, миттю прибігають босі й захекані три Ганни — Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися інші і танець починався. Максим дуже зручно нарізував польочку “Свині в ріпі, свині в ріпі, ой, годино моя”, а дівчатка дрібненько точились довкруги своїми босими, в “калошах” з грязюки, ногами, і було шумно, і весело, прибігали і з села, напихалось дітвори, стирчав тут і Володько, і це тривало геть за північ, а потім усі розходились зі співами і свистами, незважаючи на ніяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотілося й собі грати на скрипці. Але як, але де, але на чому? Думав і думав, де б його тих грошей роздобути, бо просити в батька чи матері, та ще й на скрипку, коли він зовсім без штанів, було б найбільшим зухвальством, чого він навіть і не думав робити. Гроші мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозі, мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кілька яєць продати, думав іти до міста на службу, пригадав і жида-онучника, що часто проїжджає дорогою і на все село горлає; “Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!” — на що біжать стрімголов жінки і діти, несуть ганчір'я, а дістають голки, шпильки, олов'яні перстені, скляне намисто,

читати