Завантажити

чута жарти, сміх. Находяться знайомі чехи.
— А! Матвій! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате!
Матвій завжди добре жив із чехами, ставив їх за взірець господарів, брав з них приклад, але чехи і його любили.
Постояли хвилинку і далі. Нема часу довго бавитись, попереду далека дорога. По часі в'їжджають, ніби до тунелю, до старого, темного, мішаного лісу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, підводи тягнуться поволі, місцями дядьки підтримують свої вози, щоб не перекинутись.
Володько не може всидіти на возі — стільки тут цікавого. Злазить і біжить лісом край дороги. Хведотові також дуже кортить так побігти, але йому не можна. Ще забіжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут такі величезні, значно більші, ніж у Лебедщині, різні дерева, що саме розвиваються, сонце ледве продирається крізь їх віття, безліч усілякого птаства гармидерить угорі і безліч усілякого рясту росте під ногами. Володько радісно, раз-у-раз викрикує, луна підхоплює його голос і несе кудись у хащовиння. Потім він нариває цілий оберемок різного квіття і несе матері. Від квітів пахне міцною свіжістю лісу, вони дуже ніжні, і особливо подобаються Володькові ті на високих стебельцях, що подібні на сережки якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такі, як білий ряст чи сині фіялки, і трапляються вони не так часто.
Далі дорога спускається круто вниз і стає такою глибокою, що валка, раніш ніж до неї в'їхати, зупиняється, гальмують колеса і дядьки вигукують: “Агой-агой!” — чи не їде там хто знизу, бо на такій дорозі годі розминутися.
Унизу ліс раптово уривається, несподівано виринає долина з річкою, із селом і млином. Краєвид трохи також міняється, земля піскова, зовсім нема садів і будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого, мурованого млина і тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз згадував Матвій, з великим ставом і стависьком. Вода в ставу дуже чиста, майже прозора, і дуже добре видно в ній цілі зграї рибок, що пливуть у різних напрямках, а також як повзають по білому, крейдовому дні всілякі рачки. Стависько густо заросле очеретом, шуваром, лепехою, по краях широким листом водяних лілей.
Починають поїти у ставу коней і худобу, підвішують до дишлів опалки з обороком, попасають корови. Люди снідають. Появляються великі кусні паски, кільця ковбаси, миски холодцю. З'являється і пляшка оковитої — дай-бо здоровля! Згадали і “Христос воскрес”, стало знов гамірно.
Володько з Хведотом беруть по кусневі паски, по крашанці, лишають усіх і йдуть на греблю. Мати гукає за ними, щоб “дивилися”. Хлопцям тут дуже подобається, у прозорій воді плавають рибки, вони кидають їм шматки паски.
По сніданку рушають далі. Одразу за селом знов починається ліс. На цей раз лише сосновий. Височезні, рівні, стрункі, мов воскові свічі, дерева, що, здається, їм тяжко стояти і вони ось-ось зігнуться. Деякі з них таки злегка погнуті. Такого лісу Володько ще ніколи не бачив. А яке чисте й пахуче повітря.
— То лісок! — розважають дядьки.— З такої сосонки платівка вийшла б, що? Аршинів тридцять-сорок.
— А лісок, різал'-ма, нічого. Кажуть, на кораблі зрубати хочуть... кісь хранцузи чи мараканці...
— Усе ті хранцузи та хранцузи,— озивається ззаду Клим.
— Та... Що ж... Капиталу треба. Без капиталу, скажу вам, нічого не втнеш,— зазначує Макар Уліянів.
— Хіба в Росєї мало тих лісов,— чути голос Кальчука.— Када служив на Уралі, дак там отакий ліс просто випалювали.
— Випалювали? — дивуються дядьки.
— Не може бути! — зазначують інші.
— А от випалили,— продовжує Кальчук.— Ще кращий, ніж цей.
— Звісно! Росєя! — докидає Макар.
— Ах, Боже, Боже! — тошніє про своє Настя.— їдемо, їдемо, а кінця й краю не видно. Завезе нас десь на край світа.
— Ха-ха-ха! — регоче Кальчук.— Тобі, Насте, лише на печі сидіти. Плужимось півдня піском, а вона — кінець світа. Росєя широка!
— Широка, а місця брак,— розважає Матвій. А день ясний, мов око. Сосни стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозі зустрінеться.
— Дзінь добрий! — вітаються ті люди.
— Чого вони, тату, дзінькають? — питає Володько у батька.
— Та ж то ляшки. Хіба не знаєш? По цих-о лісах самі ляшки. Голота. Сама біда.
Дядьки і на це мають свою думку:
— Польські, кажуть, пани насадили їх тут. То, кажуть, після польського повстання хотів цар забрати панам землю. Так вони взяли та й своїм віддали, насадили чиншовиків. Але кепсько їм на цих пісках ведеться. Подивіться на їх життя.
— А докеди, люди добрі, єдєцє? — питають інколи підвідчиків.
— У світ,— відповідають ті.
— Світ великий.
— Кому великий, а кому малий. Думаємо, що вам у тих лісах не дуже він великий. Не поїдять вас тут вовки часом?
— А! Ми самі, як вовки. Коби тільки взявся звідки.
А пісок дійсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволі, деякі розтягнулися. Помітна

читати