Завантажити

помагати. Лізе на горище, вишукує там різні старі речі, якісь чоботи, якесь ганчір'я і все то несе оберемком до воза.
— Тату! Тату! — звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке, якогось кадуба з борошном і зовсім не зважає на малого.
— Чого ти хоч? — кричить спересердя.
—А куди з цим?
Батько мигцем оглядається:
— А, кинь там куди-небудь!
Але куди його кинути, скрізь повно, все завантажено, і Володько носиться зі своїм крамом і кожного, з дуже поважним виразом, питає: куди то покласти. З нього посміхаються, з ним жартують, але він не зважає. Не такий час.
А сонце заповідає гарний день, тепло, свіжо, приємно. 'Високо в блакиті кружляють лелеки “на погоду”.
Нарешті все готово.
— Все, здається,— сказав Матвій, пішов ще раз до хати, до хліва. Хата порохня, з брудними стінами зі знаками, де були образи. Ні стола, ні лавиць, лише місце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, і щось зворушливе пройняло його. Труснув головою і вийшов. Скрізь порожньо. У хліві, у клуні. І вичував у серці смуток. А найгірше той садок, ті рядочки щеп. Ніяк не вірив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до підвід.
На подвір'ї все готове, опалки зняті, коні загнуздані, візники чекають.
— Ну, так! — вирвалось у нього.— 3 Богом! Помолимось, люди, на дорогу! — і зняв мокрого від поту кашкета.
У той час Настя голосно викрикнула, припала до землі устами, цілувала її, рвала пальцями молодий шпориш:
— Земле моя! І як тебе покинути? Боже, поможи мені! Усіма пройшло зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвій читав голосно “Отче наш”.
По молитві валка возів рушила. Наперед Василь і Катерина гнали корови і телицю, за ними пішли вози. Завйокали, зацмокали, загойкали підводчики, заскрипіли вози, один за одним, поволі і обережно, виїжджали на дорогу. Настя залишила подвір'я останньою, відходячи повернулася, похрестила все на всі чотири боки і пішла. Сльози тихо текли по її щоках.
— Ну, що ж, кумо,— гуторили дядьки.— Не побивайтеся. Звикнеться й там. Не в Туреччину ж ідете.
Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли серце так болить, а сльози самі з очей бринять.
Поволі тягнеться валка, минають город, останню межу, минають дерево-трепеток, що самітнє росте на межі Григорчукового поля і що правило хуторянам за якусь межу їх простору... Ось і до млина повертають, на греблі чужі люди, мельник.
— Щасливої, Матвію, дороги!
—Спасибі!
— Дай Боже і на новому місці зажити!
— Дай Боже, дай Боже! І ви здорові зіставайтесь! Не згадуйте лихом! Якщо зробив недобре — простіть!
— А, хай Бог боронить, Матвію! Не робили ви вам ніякої кривди. Хотіли б завжди таких, як ви, сусідів мати.
Мельник, мельничиха, їх діти. Прощаються як з рідними і проводять геть далеко на гору.
Згори Володько востаннє глянув на свій хутір, на луг, на річку, на ті верби, що по них лазив, на того млина, де стільки вислухав казок, на став, на стависько.
—Так їдеш уже? — питає його Пепік мельників.
— Їду,— каже Володько.
— А приїдеш ще коли?
— Не знаю. Ми їдемо далеко. П'ятдесят верстов.
— Ого,— дивується Пепік.— Але ти все-таки приїдь. Приїдь!
— Колись приїду,— обіцяє Володько і вони розстаються, Валка возів поволі тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригірка на пригірок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє, в'їжджає “біля Лисів” до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу святочні люди, вітають Матвія, деякі проводять валку, бажають щастя на новому місці, деякі навіть виймають пляшку і на ходу частують “на колеса”, жінки дарують на згадку крашанки.
Настя вже лише сидить з дитиною на возі, вона так зморилася, що йти вже не може. їдуть побіля монастиря, побіля приходської церкви. Тут скрізь повно людей. Усі ще святкують. Настя знов у плач.
Поволі, поволі і по часі виїжджають за село з другого боку. Їдуть горою, звідки дуже добре видно цілу запорозьку долину зі стосами каменю і саме Запорожжя на горі з другого боку долини. Видно білу, нову, криту чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого літа, видно клуні, сади. Усе то до болю дорогі, близькі і знані місця, і навіть сам Матвій поглядає туди з виразом затаєного смутку.
Валка тягнеться далі полями. Жайворонки заливаються, ниви криються зеленню, зліва видніє багата чеська колонія Борщівка, справа на обрії манячить та сама черешенька, що біля неї “водило не одного”, а в тому і покійного Ровіцького, навпрост на перехресті та сама корчма “Веселка”, де то попивав покійний Ровіцький з добрячим чехом Шалтою.
Володько ще не був тут і тому все то дуже цікаве. Гарні будинки, гарні Сади, пишні хмельниці, рівні дороги. Спереду на південь стоїть стіною густий, старий, мішаний ліс і просто на нього тягнеться валка.
Біля “Веселки” валка зупиняється; дехто бере пиво,

читати