Завантажити

він був деякий час, мовби ви колісний зі свого напрямку, чуття його виразно двоїлося і він почувався винятково непевно. В його вухах все ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке ніяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не лишень у Празі... Але й... деінде... Навіть у Києві. А хіба не можна ніяк бути там самостійним Він відчував тут вагання, він вже вистачально знав і розумів які саме думки і сили там домінують, відчував їх настирливу динаміку... Це щось не знутра, а ззовні і не від думки, а від простору, повітря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби і люди тут не мають голосу. Вони заражені, унесені, обезвладнені... Вони лиш медіум, на яки невидимий гіпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволі вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив побіля кіна «Пересвіт», де давали ти самих «Нібелунгів», зайшов навіть оглянути рекламні образки — Зігфрід і Кримгільда... Перемога над країною туманів чарівною силою ясного, соняшного генія... Ось
Зігфрід — молодий, юний, чистий, зі своїм мечем, серед білих ромашок клячить біля чистого потоку і долонею черпає прозору воду... А там он він прощається з Кримгільдою... Вона благословляє його в далеку переможну дорогу... І Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсім як Кримгільда — висока, струнка, спокійна... Поважно схвильована. О, коли б вона благословила мене так само віддано і спокійно...
А потім він йшов далі, проходив побіля «Просвіти», на цей раз оминув її, але тут трохи далі, несподівано побачив невеликий, втиснений у вузьку щілину крамнички, мабуть, недавно відкритий кіоск. Книжки, картини, часописи... Невелика, виложена червоним вибійчаним папером вітрина... Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом Маркса... Внизу на передньому плані роман «Залізна п'ята» Джека Лондона, у густо-багряних палітурках.
Володько зупинився перед цією вітриною і не міг позбутися почуття здивування, ніби він стояв перед своєрідним вівтарем чи престолом. Все тут наповнене якоюсь магічною, вражаючою і чаруючою силою. Кольори, книги, портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати і корити.
— Вам, товаришу, що? — почув Володько голос від дверей кіоску.— Зайдіть. Може, потребуєте яких книжок?
— Ні... Я лиш дивлюся,— відповів Володько... Але все-таки чомусь зайшов до кіоску... Там, у вузькому заставленому речами просторі, у різних позах, стояло і сиділо кількох молодих людей, переважно хлопців з розкуйовдженим волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопці напевно про щось сперечалися. Їх обличчя були розчервонілі, їх руки нервові... Один з них, одягнений у старий, рудий піджак і в кепці, що нагадувала підпалка, трохи старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про «Просвіту»...
— Власне, власне! — казав він з ораторською вирвою... — Нам якраз на цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як «Просвіта», служила інтересам не петлюрівщини й буржуазії, а працюючим. Нам! Мені, тобі... Всім, що з народом і що працюють. Розвісили: гетьмани, отамани, куртизани, попи... Вимагаємо, щоб там були вожді працюючих... Робітничі журнали... Твори пролетарських письменників, книги радянських видань. І вимагаємо перевиборів управи... Засіли тобі всілякі буржуйчики, розвели «ще не вмерла» і хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортів, і саме це я хотів підкреслити... І ми будемо так довго...
А його опонент, ще зовсім молодий хлопець, можливо, гімназист української гімназії, весь, як лампіон, червоний, І хотів було і собі вставити до цього якесь слово, але добродій у рудому піджаку не давав йому для цього ніякої можливості...
— Але... — починав він на кожній зупинці патетичного промовця, одначе ніколи не міг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часі, йому все-таки пощастило увірватися до потоку мови добродія у рудому піджаку, він встиг лишень вирікти: — Але не забувайте, що для влади цього тільки і треба... Вона вже давно шукає причини закрити «Просвіту». А то скажуть, що вона комуністична, і закриють. Кому це потрібно?
— Хай! — рішуче казав головний розмовник.— Ми від цього не потерпимо. Потерпить хто інший. Ми своє діло знаємо... А маси будуть розбурхані... — висловив він це останнє речення з винятковим підкресленням. При тому вийняв з кишені штанів брудну, білу хустину і голосно висякав носа. І одночасно нагло помітив Володька, який переглядав збоку часописи і прислухався до розмови.
— А ви, товаришу, хто будете? — звернувся він до Володька. Володько відповів.— А! То ви,— зрадів він,— напевно знаєте Йона Пацюка.— Володько і це підтвердив.— Як він там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажіть, що його вітає Шпачук... А як там взагалі?..
І вони розмовились... Володько, як селюх, почував себе не конче найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, він був гаразд ознайомлений з його селом, вимагав, щоб він

читати