Завантажити

царство його мороки. Завжди переходив його зі спрагою на устах, а цього; разу особливо. І не пішов одразу на другий його кінець до свого дому, а завернув у суточки до Сергія.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
— Дай Боже! — голос його, ніби після тяжкого перепою; сів тяжко на лаву біля столу, відкинув на бік шапку.
— І де ти в дідька пропадав? — питав Сергій.
— Давай бодай води! Але свіжої! Проклята пилюга! — відповів на це Володько.
Сергій подав йому велику, мідяну, з гарматної гільзи, кварту, Володько перейняв її по середині палькатою рукою і перехилив над устами. Пив жадібно. Краплі води спадали на запорошену пазуху, під підборіддям моргало адамове яблуко.
Випив воду до дна, відірвав від уст кварту, хвилину потримав її в руці, глянув по хаті, тупнув ногою і поставив кварту на стіл. Поставив твердо, із серцем.
— Де пропадав, питаєш? Не повіриш. Гонився за хмарою. І не догнав, І буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цілу ту їх ойчизну. Дай ще води!
Сергій подав... Дивився здивовано на Володька, не зовсім його розумів...
— Як то? — запитав він, а його тонкі уста з молодим пушком на верхній губі болісно всміхалися.
— То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як ми днями стояли у чергах? Отам біля староства... У Крем'янці. Тепер вони на сміття. Вимагають інших. А чи коли хто нам казав, що їх треба міняти? — казав Володько. Слова виривались так, що мусів кричати... І при цьому викричав Сергієві цілу свою макабричну пригоду. І так дихав, ніби боровся з биком.— Ну, а що тут? — хотів змінити мову.
— Нічого,— буркнув Сергій... І одразу додав: — То ж на Зелені свята у Наталки весілля.
Володько відчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову... Вийняв з кишені зім'яту і нечисту, як помисли злодія, хустину, витер чоло, уста... Тоді встав...
— Треба йти,— сказав напружено, ніби боявся звалитися... — П'ять днів не був дома. Може, проведеш?
Сергій безсловесно насунув свою заяложену кашкетку і обидва вийшли. Йшли мовчазно. По якомусь часі, вже на вулиці, Володько порушив мовчанку:
— Знаєш? Йду! Рішився! Будь-що-будь! — І після короткої перерви додав: — Але ти не думай, що я тікаю. Ні. Так не думай. Просто піду... Мені тут тісно... А ще по хвилині мовчанки продовжував:
— Потребую світу... Простору... Знання. Мені треба вчитись... Шукати якогось права... Якоїсь правди. Місця! Йшов я оце і думав... Дуже невесело думав.
Сергій, можливо, ще ніколи не бачив Володька з таким настроєм... Розумів його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Він був проти такого рішення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз відчував, що перечити тут було б зайво. Не мав аргументів... Намагався перевести розмову на інше... Нагадав, що і Ганка пішла зі села, кудись «на міщани», до тітки чи щось таке... А потім перейшли на Йона. Збирає біля себе хлопців і щось затіває — невідомо поки що.
— Хай збирає і хай затіває,— зі серцем казав Володько.
— Хочуть ніби перебрати читальню,— вів своє Сергій.
—Хай.
— Йон проти церкви.
— Бо знайшов віру, а церква безвірна. Кар'єристи, інтригани... Візьми той наш Крем'янець. Самі брати Борецькі чого варті... А та єпископська пані Радченко... А весь той славетний причт церковний. А Йон... Душа, жадоба, суцільна людина і він шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна віра вигоряє, її заповняє інша. Відчуваю, що і ми тут роздвоєні... Навіть я сам. Я ще лиш шукаю себе... І свого місця. Відчуваю, що я половина чогось, а міцні люди є цілість. Ось, як мій батько.
Це був несподіваний, під тиском настрою, провокаційний вибух, Володько сам не сподівався такого, а тому швидко отямився і замовк. Він глибоко в собі відчув, що відруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш... Треба віднайти також міру своїх почуттів... А головне — характер. Самі балаганні протести — солом'яний спалах. Характер, послідовність, логіка... Ах, це так все гарно сказати. Треба все це наперед перевірити. Все!
Далі йшли мовчки, дарма що виповнені думками. Йшли здовж села, починало вечоріти, у вікнах хат появились бліді світла, зустрічались люди, мінялись «добрим вечором». Володько все був під тиском протестаційного настрою і не міг стримати свого язика.
— І взагалі,— казав він.— Всі ті наші порядки. Де наші ідеали? Чим цікавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в світі менше зацікавлених проблемами людей, ніж і інтелігенція... Нічого не знають, нічого не хочуть знати, живуть днем заїжджені провінції... Зрештою, чи мені це казати? Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в і все... І себе не люблю, і іншим дорікаю... Але інколи, Сергію, так виразно здається, що я міг би багато зробити чогось доброго... Чогось... Чогось... Зрештою, це невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись і на цій планеті, з'їсти сорок

читати