Завантажити

О шостій годині розносили коридором велику, чорну діжку з паруючою юшкою, яка своїм запахом нагадувала старі, залежані лахи. Це був варений у чистій, благородній воді погано дертий пенцак, або «перлова крупа», що міг зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим грюкотом, відчинялися одні за одними двері і з їх отворів витикалися переважно голі і худі руки зі всілякими черепками, до яких міцний, з облізлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав поливаний глечик чи краще пів глечика, черепок з відбитою шийкою, і йому налили його майже по вінця... Перша тепла, за кілька днів, рідина, яка могла навіть дуже добре заміняти їжу...
А дві години пізніше — молитва. Всі ставали у два ряди, чоловічок зі золотим зубом польською мовою давав команду, всі решта старослов'янською мовою грубими голосами співали «Отченаш»... Всі вікна всього будинку були відчинені і з їх заґратованих отворів виривався одночасно той «Отченаш» і понад частоколами летів просто у високе, вечірнє небо, на якому все ще десь горіло також сонце...
Після цієї церемонії залишалась ще одна подібна з назвою «апель». Ще раз всі ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно, ніби генерал, ходив старший, високий у напнутій шапці дозорець з книгою в руках, за ним появлявся його помічник з довгим дерев'яним молотком. Старший вислухував «мельдунки» і рахував присутніх, молодший постукував молотком грати, оглядав поміст, а далі «добраніч» з «добраніч, пане старший», двері зачинялися, замикалися і починалась друга, темна половина доби — ніч.
Володько дістав місце на стертому, набитому ніби січкою, заяложеному сіннику на долівці під самим вікном... І як тільки до нього торкнувся — стрімголов провалюся і знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство демонів, небуття.
І коли його хтось штуркнув ніском отпорка під ребро, він нагло прокинувся. На диво це був, без сумніву, ранок, день другий, ще якийсь один небувалий шматок часу. На коридорі розпачливо дзвенів дзвінок, до вікна лилось справжнє ранішнє сонце, на протилежній замацаній долонями стіні чітко зарисовувались квадрати ґрат. Володько деяку мить не міг отямитись... Де він? Де він? Де він? Ага! Є! Он біля дверей параша, і над нею за чергою стоять цибаті, голі, волохаті ноги. А який це день? Субота? Боже мій! Тож завтра Зелені свята і... Наталчине весілля... Він ще раз на хвилинку закрив очі...
Але лишень на хвилинку... Над ним і біля нього дуже наглий обов'язок безвладної замкненої людини ва самому дні існування. Він мусить швидко зриватися, згортати свого сінника, митися, виносити парашу, бігти за тим, за іншим, мовчати і не думати...
Але ж як не думати? Він зараз весь переповнений найдошкульнішими враженнями свого життя, він увійшов у одно ще незнане буття на цій землі, за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий зі золотим зубом — звичайний кишеньковий злодій з Лодзі. Верткий, рухливий, неспокійний... Дитина вулиці і підсвіту. Йому не можна ні довіритись, ні повірити, ні сполягтись. Він може тебе вкусити кожної хвилини у кожне місце. Він бреше, він хвалиться, він залякує, він бере підступом. Ніяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов з гієною... Ім'я йому Слюсарський, і він тут головує — староста келії і коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду — «пан Будний», або «Баня», опинився тут за згвалтування нелітньої дівчини, за що мусить тут перебути шість років... Куций і череватий з рудуватою, твердою мефістофельською мичкою на бороді. Єхидний, підлесливий, трійливий... Легкодух і тиран одночасно... Ворог всіх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блідий із зарослою бородою — колишній царський старшина... Твердої волі і добрих намірів і оскаржений за вбивство власного батька на тлі любовної трагедії з власною жінкою. Одинадцять місяців чекає на закінчення слідства і всіх докруги запевняє, що він лиш жертва неймовірного збігу обставин.
А між ними і той, що подав Володькові шматок хліба. Молодий, натхненний, з ясними блискучими, синіми очима і сидить він, загальнознано, «за Україну»... Поповнення найбільшого злочину доби... Поборюваного писаними, а ще більше не писаними законами і надзаконами молодого ладу двох держав, побудованого після останньої великої війни. Він тут вперто мовчав. Така глумлива неспівзвучність душ і сердець, що годі знайти для цього потрібне слово. Але з Володьком він міг говорити, а що він був поет серця, він намагався сказати більше, ніж міг сказати, бо висловити цей згусток надмірної його правди було для нього найвищою вимогою.
— Знаєте, що таке Україна? — питав він з тихим пафосом, і очі його горіли тим огником святості, що його можна бачити лишень у натхненно віруючих.— Це наш закон... Мораль... Приречення. Це не тільки те, що бачимо, а також те, що не бачимо... Запізнене вийшло з минулого і йде

читати