Завантажити

неухильно назустріч, як день, як ніч, як смерть, як народження. З глибинності життя, від серця планети, з кожного нас... З частинок нашого щоденного думання, з болів наших, нервів і кожного тільця крові... Покоління, історія, могили, кохані люди, народження і кості в землі... Ія вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було... Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воістину, вона щойно родиться.
Вони, звичайно, ходили поруч по камері зі заложеними назад руками кілька кроків вперед, кілька кроків назад, як це роблять часто замкнуті до клітки звірі, і їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження. І ніхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторі, але здавалося, що їх бачили з багатьох високих місць ген там у просторах поза гратами.
— Ви,— казав той поет,— йшли «туди»... Не шукайте її виключно там. Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондоні, Харбіні. Вона в цілому світі, у всій планеті... Хіба ви цього не чуєте?
Володькові хотілось іноді залягати, за що саме конкретно його післали сюди, але відчував, що таке питання зайве. Навіть Слюсарський, навіть Баня знали його параграф, і всім їм тут здавалося, що це один з найбільших й найнебезпечніших злочинців світу, їх карають і тут і там, і завжди за те саме. Бо вони родилися не так і не там, як це подобається багатьом іншим.
Трохи згодом Володько довідався, що тих «за Україну» у цьому повітовому ув'язненні багато більше. Він знайомився з ними по всіх камерах і пізнавав їх серед людських відпадків на перший погляд ока. Вони були всі різні, але в чомусь також подібні. Завжди незалежні, не пов'язані з цим місцем, з думками у якомусь, для них знаному, просторі майбутнього.
І особливо цікавила Володька камера число І2, а згодом також ІІ. Там «закордонні», їх пригонили цілими юрбами майже щодня. Однаково всі босі, завжди обідрані, так ніби вони верталися з якоїсь довгої подорожі по недоступних диких країнах. «І чого вони йдуть сюди?» — питав себе Володько, маючи на увазі свою останню мандрівку «туди». Він намагався їх пізнати і почути їх думку. Але всі вони були німі і не тільки замкнуті на замки камер, але також самі в собі. Кожний з них був силою вирваний зі землі предків, і його тисячолітнє коріння кривавилось тяжкими згустками болю... Кілька разів то там, то сям зустрічав свого знайомого Платона Дуба (хто його знає, яке його справжнє прізвище), з вітався з ним, намагався розмовитись, але той, так само як і інші, виглядав понуро і не прозраджував наміру наближення. Володько приносив йому кусники хліба, які він почав діставати через сестру Василину, з дому, той приймав хліб раз мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третім разом посміхнувся... Ще іншим разом промовив кілька слів. Володько не був настирливим... Зустрічалися в робітні кошиків, десь випадково на коридорі, на дворі під час прохідок... І одного разу Дуб запитав:
— Ви, напевно, тутешній?
— Так,— відповів Володько.
— Ви йшли до большевиків? — питав той далі.
— Не до большевиків... На Україну.
— То, чоловіче, Совдепія. Окрема планета. Затямте собі це... Раз назавжди! — Він висловив це з таким притиском, що Володько відчув удар. Те «депія», щось як деспотія... Подражнена уява верталася до років недавнього минулого... Большевики, курява, їх обози, їх брудні обличчя, пошарпане лахміття, матюки... Пролетіли ватагами на худих конях і думалось, зникли. Ні. Вони десь є. За тією границею. Там їх царство. Совдепія.
Розмови на цю тему множились, Володько довідався більше, дальше, глибше про ГПУ, про «допри», про «радянське правосудіє», про тисячі вигнаних, засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Від цього ставало сумно, соромно, тісно. Не хотілось вірити, але вірилось і дивувалось, чому саме все це мусило діятись на землі наших предків.
А трохи згодом Володькові випадково пощастило побувати кілька днів у найбільшій гущі совдепських жертв дванадцятої камери. Півсотні люду — тіло на тілі — голодні, сухоребрі, бліді, нагі і брудні. І справді вирвані і викинуті під ноги життя.
Володько ніколи не був большевиком, він лиш з болем мирився з цим все-таки людським явищем, але після дванадцятої камери йому спротивилась сама ця назва. Він її зненавидів. Йому хотілось плюнути в її лице, вирвати її зі словника, випекти з уяви...
Камера дванадцять не стояла на місці. Вона йшла. Вона поволі текла. Кожного дня притікало і витікало п'ять, десять, дванадцять — більше, менше, все інших, але все тих самих. Скільки протече їх за рік? За два? За десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у світі? Де були до цього часу?
І після цього Володько пригадував собі всю Волинь... Місто... Той червоний кут з Марксом... Своє село з Йоном... Ті патетичні люди в кепках... Яка глибинна безодня жорстокої, первісної, дитинно-чистої наївності. Яка армія напоєних дурманом патологічних покручів. «Ніколи, ні одно століття, ані тисячоліття не простить большевизму. Ніхто його

читати