Завантажити

думаєте. У нас того войска...
— А он гапонець все-таки диви...
— Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся? Якийсь там Сахалин віддали — для Росєї все одно — один волос.
Володько й собі міркує: раз руский цар і шведа побив, і Наполеона, і турків, то що йому якийсь германець. Питав і вчительку:
— Кажуть, що буде війна — правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посміхається:
— Само собою. А хто каже, що буде війна?
— Та всі говорять. Дядьки.
Учителька радіє, що її пестун так усе знає, дає і дає йому нові книжки, а Володько думає, що йому і школи не треба, що в тій школі — азбука та азбука, а он прочитав книгу і знаєш стільки. Учитель менше звертає на нього уваги, у нього стільки того, але одного разу і в нього попросив Володько книжку. Був це повний “Старий Завіт”. Учитель ще вагався давати йому таку тяжку книжку:
— Ти ще малий для такого. Он як будеш в другій групі... Тоді Володько звернувся до учительки і та дала одразу.
— Добре,— сказала,— але як прочитаєш — розкажеш мені.
Що за чудесна книга! Сотворіння землі! Усього світа! і за сім днів. Такого ще Володько не знав. “На початку,— каже та книга,— сотворив Бог небо і землю”. “Земля,— каже,— і була порожня й не влаштована і темрява лежала над безоднею; і дух Божий ширяв над водами”, “І сказав Бог: хай буде світ! І став світ”. І Володько вперше пізнав, як це сталося, і дуже дивувався. І взагалі була то чудесна книга. Адам і Єва — перші люди. В раю. Яблуко добра і зла. Гріхопадіння. Злочин Каїна.
— Каїне, Каїне! Де брат твій? — питає сам Бог.
— Хіба я сторож мого брата,— відповідає той понуро.
От дивно було тоді. Жити на землі і бачити Бога, чути його голос.
— Тату? А чи були такі часи? — питає батька.
— А як у книзі написано?
— Що були.
— Значить, були. Священні древні книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пішли.
Ох же й мав мороки Володько з тією книгою, але читав її, уперто читав, усі вечори читав, і світовий потоп, і сини Ноя, і ковчег заповіту, і багато, багато іншого, а потім усе то розповів Володько учительці, геть усе чисто, нічого, здається, не забув. А та йому аж кілька коробок від сигар, і кілька велетенських газет “Киевской мислі” для огорнення нового букваря, того ж “Сєятеля”, якого Володько взагалі не вживав, а лиш носив у торбинці для вигляду та нотував у ньому, що “на сьогодні задано”.
Час від часу отець Клавдій викладає у школі “Закон Божий”, для кожної групи щось інше: для першої — молитви і науку “як хреститися”, для другої — “Старий Завіт” — переглянутий і скорочений, для третьої — Катехизис. Сидить отець у старій, довгій рясі, куняє і ставить питання:
— А скажи-но. Фока, скільки братів мав Іосиф? Фока третьогрупник, він учить Катехизис, але отець Клавдій іноді забуває. Фока встає і мовчить. Він-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Міг і забути.
— Ну? Не знаєш? А хто знає? — питає отець цілий клас.
Підносять руки, а між тим один першогрупник. Отець Клавдій зауважує це і каже:
— Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став і, як сич, надувся.
— Дванадцять! — випалює Володько і дуже вдоволений.
— А може, й знаєш, як вони звалися? — питає байдуже отець Клавдій.
Володько переказує:
— ...Гад, Асир, Іосиф і Веніямин,— закінчує він.
— Добре. Молодець! А що то сталося з Іосифом? — питає далі.
Володько оповідає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни фараонові, Іосиф відгадав їх, настав голод, прийшли брати по хліб. Отець Клавдій байдуже слухає, не перебиває, Володько оповідає, всі слухають. У класі тиша глибока. І як Володько скінчив, отець запитав його, чи знає він, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони?
І це він знає. А яка то така найбільша там ріка? “Ніл, Ніл”,— каже Володько. А може, він покаже ту ріку отам на карті? Гаразд. Володько йде до карти, спинається на пальці, находить ріку.
— Оце! — викрикнув він і показує довгу жилку на заяложеній карті “Священної землі”, що висить у кугі біля шафи.
— Сідай! — каже нарешті, майже суворо, отець Клавдій, що дуже дивує Володька, бо чекав він якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець Клавдій, здається, навіть невдоволений, навіть не глянув на нього, сидить, як і сидів, далі, руки в кишенях, ноги під столом, питає далі третьогрупників. Але цілий клас дивиться на Володька, як на чародія. Навіть третьогрупники. Навіть найстарший і найсильніший Сопрон, і Арйон, і той самий Фока.
Але в неділю, після Служби Божої (Володько, як звичайно, співає в крилосі), о. Клавдій, читаючи різні оповісті, між іншим, зазначує:
— Коли тут є Матвій Довбенко з дерманців, хай задержиться. Хочу з ним поговорити.
Матвій є, і він задержується. Володько й собі задержався з батьком, він, правда, дещо збоку, але все-таки йому цікаво, що то буде, що то скаже батюшка.
А

читати