Завантажити

царством моїм? Поклонися лиш богові і все то дістанеш. І станеш моєю нареченою.
Красуня поволі зводить на нього свої сині, променисті очі. Коли б сонце зійшло серед ночі, або ружі розцвіли на снігу, і то не було б більшою несподіванкою, ніж вони.
Тихий, дзвінкий, прозорий голос:
— Моїм нареченим — Христос! Без золота, без самоцвітів — володар над володарями!
— Ти не знаєш, дівчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто народів, моїй владі слухняні звірі в джунглях, птахи в небі, риби в океані.
— Одначе, володарю, ти не віддаси своїм богам одного волосу з твоєї голови. Я ж готова віддати своєму всю мою молодість.
— У чому ж сила твойого Бога?
— У Його... вічності.
Красунь звіріє. Тупнув ногою, ляснув у долоні, ніби з-під землі з'являються чорні, мов з чавуну, раби.
— Трать її! До смоли! Намотайте на коло і викиньте рештки тиграм, присвяченим богам!
Красуня з усмішкою приймає присуд, іде в огонь, їй ввижається її Бог — величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагідно, мов з коханим, їй нічого не болить...
Настя вже давно спить, Матвій обернувся на другий бік, на столі розчинена на хліб, укрита кожушком діжа, на другому кінці маленька, третій номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його горять, в очах бринять гарячі вуглики, що час від часу зриваються і падуть униз, ніби ті метеори, що літають у просторах і падають в океани.
Зір упирається в діжу, але бачить далекі, чудесні, могутні, казкові країни, бачить страшних володарів, чує їх мову, їх крок, їх силу.
І робиться Володькові страшно. І тужно. І боляче. Страшно, що десь далеко стільки простору, стільки чудес, стільки дивних барв і гранів життя, а він, малий і хисткий, з блідими розпаленими щоками, з хворобливим огнем в очах, сидить отут у чотирьох запліснявілих стівзх засипаної серед чистого поля снігом хатини і навіть не сміє мріяти про те велике. Боже! Сотвори чудо! Дай змогу пройти снігові засипи, непрозору ніч, мовчазне поле, темне село. Відчини брами далеких овидів, з палацами і людьми, що носять на собі тонкі і чисті тканини і мають сили наказувать вікам.
Далі й далі линуть бажання, далі й далі летять непов'язані, мов дикі коні, зовсім виразні мрії. Ніч навколо. Сон. За стіною брязкають ланцюгами тварини, уривно, раз-поразу викрикує півень і гавкає глухо в безмежний, чорний, проти вітру, простір собака Пундик, що його колись приніс і викормив Василь.
Прокидається мати, вона бачить у хаті світло.
— Боже, Боже! І що ти собі, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю “киросину”, чим завтра засвітимо?
Володько прокидається також. Рим, могутні володарі, красуні — зникають. Не відповідає нічого матері, тільки гасить лампу і йде на своє місце біля батька. За вікном кричить з рівномірними перервами півень.
І так ідуть, і минають, і знов приходять дні, несуть і несуть із собою, ніби птахи, завжди стеблинку нового, будують гніздо життя, щоб у ньому родилось і виросло почуття вічного.
Минув усього один лиш місяць. Ранок. Із-за жолобецького дубового лісу встає і зводиться велетенське, сліпуче світило, Землю притоптує м'який вітер, що вільними хвильками гуляє по зябльованих полях.
Матвій порається біля плуга, сонце міниться в плиті, ніби у кривому дзеркалі, перед хлівом у збруї стоять і їдять з цебра обрік коні. Дорогою, один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими, товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з червоною китичкою і пружно натягає віжки, щоб здавалось, ніби ті коні стаєнні, щоб тримали вони як слід голови. Порівнявшись з Матвієвим подвір'ям, гукає здалека:
— Добре утро! Орати йдете? — голос радісний, як сонце, як жайворон, що б'є крилами прозоре повітря і цвірінчить завзято.
Матвій розгинає спину:
— Дай-бо здоровля! Іду!
— А вже протряхло?
— Протряхло.
— То Боже поможи!
— Спасибі!
За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета і, ніби нічого не було торік, солодко й уважно вітає Матвія.
Іде Титко, іде Кузьма. Усі радісні, всі бадьоро ступають протряхлою дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають грунт і виважують скибу за скибою.
Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, ніздрі лоскоче сильний запах чорнозему, на чолі сходить піт і скапує по щоках до ріллі. Галки і ворони гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки і викрикують різко й несподівано.
Виступають на кін череваті лантухи, повні зерна, широчезна, шорстка п'ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжоспечений хліб, скибі. Сонце — шалений і дикий огнепад, заливає лани, мужиків, птахів; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої принади, що по них досхочу йдуть коханці і сиплють плодом, потом, молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всіх родів!
Он і Матвій свій

читати