Завантажити

страхіття лихе, казала Настя, нам ще тільки цього бракувало.
А Володько “лазить”, як казала Настя, до школи, там з кожним місяцем кілька все нових школярів прибувало кожного разу, і всі до них назад до “А” верталися. Боже, як це досадно товктися все на місці, теліпати в торбинці оту одну “Азбуку Сєятель” Клавдії Лукашевич і знати все, від дошки до дошки, напам'ять, і “Умную ворону”, і “Пєтушок золотой грєбєшок”, і “Трі козліка”, і ніяк не могти далі, бо приходять і приходять Петри і Миколи, такі винятково “западенні”, як сказала б мати, і треба з ними держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель і ніякі Радіони, ніякі Євгени не можуть йому нічого більше вдіяти.
Дещо гіршою була для Володька спочатку учителька, що інколи заміняла чоловіка, не злюбила вона того хлопця, звала, як і всі, дерманом, але яіс тільки почала “питати урок” — змінила свій погляд на нього. У той самий час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою “Умную ворону” по складах, Володько вичитував її з такою легкістю без книжки, ніби він говорив перед мамою “Отче наш”.
— Відіш? Відіш? — казала учителька до Євгенчика.— і тєбє нє стидно? — Євгенчик опускав свого тоненького носика і мовчав. Але й Володько мовчав також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний мамин жакет з довгими рукавами, і він ніколи навіть тих рукавів не закачує.
— Чому ти так тримаєш руки? — питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонів і мовчить. А учителька, як на зло, допитується:
— Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, між пальцями струпаки.
— Чесотка? — питає учителька. На щастя, її не розуміють, а вона каже Володькові зайти до неї по школі.
Скінчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя паленіє. Відчиняються двері і він, ні живий, ні мертвий, вступає до кімнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча підлога! Які на стінах картини! І стіл, і стільці. Володько ніколи ще не був у такій кімнаті і від цього робиться йому ще соромніше.
А учителька каже:
— Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запіска, пусть атєц купіт лекарство і ти будеш здаров....
Володько взяв записку і вийшов. І навіть не подякував. Забув. Ішов додому, як у чаду. А Матвій, хоч не хоч, мусів запрягти коні і їхати до Шумська до земської лічниці; там дали йому здоровенну пляшку рідкої сірки. І всі лікувалися. Володькові здавалося, що гіршого вони ще не переживали.
А як випав сніг — школи не можна впізнати. Навалил? стільки дітвори, що ані сісти, ні стати, ніби у церкві на велике свято. Учитель безрадний. У класі мокро, тісно, душно й погане повітря. Голос учителя тратиться, ніби у виложеній подушками хаті. І знов верталися, і знов писали палички. На щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зі своєї збірки книжечки, вчить любити “отечество”.
— Читай,— казала,— з тебе вийдуть люди,— і при тому гладила своєю тонкою, ніжною, білою ручкою по його шорсткій, розпатланій голові.
І Володько читав: “Отечественная война І8І2 года”. “Цар Освободітєль”. “Кутузов”. “Оборона Малахова кургана”. Пізнавав “родіну”, її минувшину, її славу, а після все то переказував дома.
Дістав Володько і чоботи, дуже ними радів, але влазив у них по самі клуби. І коли замітало дорогу, він ледве сунувся в них по глибокому снігу. Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А вернувшись, перемерзлий і голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на піч, спускає ноги над розігріту плиту, їсть хліб з олією, а наївшись, бере малу нафтову лампочку на комінок і там читає або пише.
А взимі Матвієві сталася ще одна пропажа.. Під ожередою соломи надворі стояв віз, і однієї ночі зняли з нього колеса. Матвій і це промовчав. Догадувався, хто це зробив, але терпів. Круті, жорстокі дні. Матвій заціплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лісу, б'є, рубає, теше, звозить. На друге літо мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свіжини, без скоромного взагалі, без чарки. І єдина святочна річ: Володько почав ходити до церковного хору. Його вибрали. Він співав на Різдво у церкві “Христос рождається, славіте”.
 
ТАКА ЗЕМЛЯ
 
Одного дуже морозного передвечора при заході сонця в січні сталося надзвичайне видовисько: з того місця, куди западає сонце, повставало і зводилося високо в небо три величезні, огненно-червоні стовпи, що, здавалось, підпирають ціле залізно-тяжке небесне склепіння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелі.
— То, чуєте, неспроста! То непримінно щось станеться. Або війна, або поморок. Кажуть, і в турецьку війну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненні стовпи. З хати до хати йшла чутка:
— Буде війна! Нічого не поробиш.
— А тут ще й границя під боком. Як пічнеться — одразу на нашу голову.
— Ну! Не пустимо! Го! Що ви

читати