Завантажити

помітив, і цілком зрозуміло, що вона не любить клясичної патетики, ані театрально-великих слів. Вона повільна, назверхньо холодна, штучно байдужа, модно-ресентиментальна. Її кабалою є шорстка, сіра, ломка скромність і ґранітно-настирлива мовчазність. Вона може бути цинічна, скорше гірка, ніж солодка, скорше сахаринна, ніж медова. Я помітив також, що вона має сильно повзбудливі акторські прикмети, вміла "грати ролю", гамувати почуття і вдавати протилежність себе самої. Ці дві постаті — бути в житті і бути в дзеркалі, прикметні її природі. Я бачив виразно, що вона розгадувала мої думки. — Чи ви не займаєтесь часом кабалою? — запитала вона несподівано.
— Займаюсь, — відповідав я спонтанно.
— Дуже цікаво. Навчіть і мене цієї штуки.
— Хочете ?
— Навіть дуже.
Я чув приливи і відливи моря, я дивився в її очі, взяв зі столу шматок паперу, взяв олівець і сказав: — Напишіть мені ось це речення — "я є людина вперта".
— Чому якраз це?
— Не питайте, а напишіть.
Вона погодилася і написала. Під її написом те саме речення написав я. Потім я відрізав окремо обидва написи, змішав папірці і подав їй.
— А тепер вгадайте, котрий напис мій, а котрий ваш.
Вона була гостро вражена подібністю обох стилів письма, вона розуміється, вгадала свій напис, але дивлячись здивовано мені у вічі, казала: — Але ж ви вмієте наподоблювати.
Я заперечливо похитав головою.
— А що це по вашому? — запитала вона.
— Звичайна спорідненість вдач.
— Як вам це прийшло на думку?
— Можливо відчув.
— В такому разі ми ніколи не... зрозуміємось.
— Ви хотіли сказати — не зійдемось. Бо ми вже розуміємось.
— Ви так добре знаєте людей. Чи вмієте читати з долоні?
— Можливо, — зблефував я, бо нічого такого не вмів.
— Ви в це вірите?
— Вірю.
— Давайте руку... Ліву... — Вона подала свою руку, я взяв її делігатними, ніби якусь святість, дотиками і положив її догори долонею на свою гарячу ліву долоню. Її рука була тонка, з довгими музичними пальцями, біла, костиста з делікатним зап'ястям і гарно полірованими нігтями. Її долоня була покреслена справді цікавими, дуже несподіваними і примхливо вложеними, ніби інкрустованими рисами з виразним трикутником по середині, довгого "лінією життя" і вулканічне опуклим так званим верхом Аполона, з виразним на ньому, дуже своєрідним, хрестиком. Я нічого на цьому не розумівся і не конче в це дослівно вірив, а лишень цікавився, як певним явищем справді загадковим і інтригуючим. Я дивився на цю містерійну картину спокійно, роздумливо, можливо, здивовано. Лена була помітно зацікавлена. — Будете довго жити, — обережно почав я. І, можливо, успішно. Але турботливо, інколи бурхливо. Ваші бажання будуть вдоволені аж у високому віці. Будете хворіти. Маєте великі здібності... Передусім мистецькі. Здобудете позицію... Видатні акторські прикмети... Ще не були залюблені, але... були одружені... — тут рука її помітно здригнулася. — Тепер ви не вдоволені, шукаєте гострих почувань і, можливо, пригод. Хочете бути оригінальною і складною, але любите простоту... І навіть щирість. І навіть сентимент... Засадничо, маєте добру вдачу, яку намагаєтесь не виявляти... Будете мати двое...
— О! Досить! — вирвалось у неї і вона відняла руку. — Ви в це вірите? — питала збентежено.
— Розуміється — ні. Це лиш жарт.
Це був справді жарт, але він давав ефект, Лена була виразно заторкнута, не помагало навіть її акторство. Була розчервоніла, на устах непевна усмішка, на виду безпосередність і щирість.
Вона встала, що значило кінець відвідин, я визвався її провести, була година десята. Час минув невмолимо швидко. Ми вийшли на нашу не дуже чисту, слабо освітлену, заставлену автами вулицю, відчувалась свіжість весни з чистим, вимитим небом і серпиком місяця в його глибині, я відчував вдоволену, провокуючу, егоїстичну приємність. Ми повільно і мовчазно пройшли до звороту вулиці Гарборд, повернули вліво, заговорили невиразною мовою про погоду, ступали нога в ногу, вичували ритм, здоров'я, силу, молодість, певність.
Ми дійшли до авеню Шша, повернули вліво, минули кілька будинків і зупинилися перед одним звичайним, дуже подібним до решти, будинком з кам'яними, сірими східцями. Лена жила на другому поверсі, її вікно виходило на задній двір і спереду не можна було його бачити.
Ми попрощалися дуже спокійно, я дістав дозвіл "заходити", не домовились коли, не зраджували поспіху — дуже знайома і нормальна процедура в таких випадках з бажанням затримати незалежність, хоча на цей раз мені дуже хотілося щось в цьому змінити. Обіцяв "дзвонити" і провів її поглядом аж на її сходи, до самих дверей, за якими вона сховалась... Перед тим вона деякий час нетерпеливо возилася з ключем, який, видно, не хотів її слухатись.
А коли я взнесло і надземне вертався назад з почуттям легковірного переможця, я вперше за довгі роки цієї практики, відчув своєрідний надрив, ніби

читати