Завантажити

казав один поет, віддихом.
Зовсім недавно, я, було, щось подібне зустрів. І не так далеко. На тій самій вулиці Дандес, повертаючи до ліва, де розбиті хідники, брудні калюжі, жидівські й італійські крамнички зі сушеною, солоною рибою, оселедцями, прісним запахом оливок, грушкоподібних сирочків, майже в перемішку з червоними кожушками, цяцькованими поясками, спальними мішками, юхтовими черевиками... На самому розі при виході на Баторст красується запорошений кіоск журналів, газет, кишенькових видань, курильного краму. Тут я часто зупинявся, мене приваблювали європейські ілюстровані журнали, ремінісепції минулого, спогади війни, знайомі прізвища...
І саме на цьому місці, зовсім ненароком і зовсім випадково, я побачив молоду, гнучко-струнку, в повітряно-легкій суконці дівчину, з римською, у вигляді кінського хвоста, зачіскою. Така мимолетна з'ява. Вона щойно висіла з трамваю Дандес і чекала, видно, на Батерст. Унікальне вражаюча і безкомпромісово гарна. І закоштовна, щоб зватись жінкою, це просто квітка-самоцвітка, не Мадонна і не господиня, а вияв мистецтва, брильянтовий перстень на пальці уяви.
Це можливо мариво гіперболічне, можливо це просто шахрайська льоторся, яку годі проглянути. За ціле моє різно-многогранне буття на цій строкатій землі, не так часто приходилось бачити зблизька подібні явища, за вийнятком на екранах голівудських колекцій... Але в самому автентичному, доторкальному вимірі, на брудних хідниках давнтавнів, на станціях транспортації і взагалі, під ясним синім небом моєї домени, подібні явивища зникаюче рідкісні. І тоді вони вражали, і наводили переполох і підносили температуру.
Хоча звичайно — дяка Богові, такі феномени появляються, торкаються, віддалюються і забуваються. Залишається далі те саме переконання нездійсненности, гіркий присмак невіри і нсвиразно-тьманне шукання нової точки у плоскому просторі. Але ці ого разу, це звичне правило було порушене. По кількох, можливо, двох-трьох днях, на тому самому місці, у той. самий чаг, лишень з деякими несуттєвими змінами (сіра, обтікальна, як рукавиця, суконка зі загостреним підкресленням форм) я мав нагоду вдруге переконатися, що мої попередні спостереження не були переяскравленням. Це не була антика, ніяка Венера Мілоська, але це була прекрасно витримана синтетична субстанція жіночої подоби нашої атомової епохи, продукт мейд ін Ню Иорк, свідомого поєднання вітамінів з аптечних баньочок і контрольованих калорій. Я б це назвав скромно, як Чорчіл назвав одну із своїх книг — "Тріюмф і трагедія". Тріюмф цивілізації і трагедія моєї неспроможности.
Подяка творцеві, що і це минулося. Залишився довший, гостріший спогад і трохи бурчливих філософських розважань за чашкою кави в кубічній кімнаті "Иорку", солідної людини, яка вперто тримається переконання, що судженого не об'їдеш конем, а не суджену не привабиш ніякими чарами чемлі. Я не виявив паніки від пропозиції Зіни минулого разу, але згодом ми цю справу порушили наново. — Як ваша малярка з Монтреалу? — запитав я її. На це, Зіна виняла з маленької кишеньки свого білого плаща візитівку одного зубного лікаря з годинами прийнять пацієнтів і на її звороті, енергійним письмом, написала: "Лена Глідерс, 370 аве Шша, 00-4117". І подала мені.
Я прийняв картку і заховав її до кишені своєї робочої блюзи. Нічого не сталося... Нема заперечень. Але й нема запевнень. Цілковита безсторонність. І що це справді за така мармуровість? Можливо наш нуклеарний час трохи запересичений любов'ю — книги, радіо, телевізія, рекляма... Зо всіх екранів і гучномовців на нас женуть любов, ніби отари худоби у ковбойських фільмах, нагі жінки переслідували нас навіть у... Вибачте. Не будемо рискувати словами. Не хочемо опинитися перед лавою присяглих святої інквізиції.
Але де, скажіть, поділася колишня, справжня, запашна з гітарами, соловейками, повним місяцем... І зідханнями. Коли ще стрілялися і вмирали від отрути? Невчасне питання. Вибачте. Нема коментарів.
У моєму випадку це перевантаження відчувалося досить виразно, моя шановна господиня Надія Петрівна раз-пораз мусіла кликати мене знизу: — Павле Івановичу! Толехвон! (Вона полтавка). Я мусів накидати халат і прожогом бігти до першої площинки задніх сходів, де збоку у ніші дискретно містилось відгалуження телефону, який засадничо мав місце у кухні і був під неподільною контролею генерального штабу Надії Петрівни. Вона мені співчувала, але разом і скаржилась:
— Коли ви нарешті окрутитесь, — казала з виразом щирого докору. — Хоча б залюбився... А то лиш зводить інших.
А на початку травня, як звичайно рано, після нічної зміни, я спав довше, прокинувся без настрою, снилося ніби я садив дерева у якомусь стадіоні, був розтріпаний, як кіт після нічної мандрівки, лежав, потягався, думав про це і те, а далі вставав, мився, голився, на дворі було ясне сонце і співали робіни, я хотів було посидіти на своїй верандочці з томиком доброї лектури, коли знизу долетів знайомий співочий контральт Надії Петрівни: — Пане

читати