Завантажити

вигиналось її пружне, гаряче тіло. Я опустив свою течку, схопив її на руки. — Павле! — злякано викрикнула вона. Я швидко поклав її на ліжко, зірвався, підняв течку і вибіг з кімнати. Я ще чув за собою її викрик, але я вже швидко сторч головою біг вниз по сходах, шарпнув вихідні двері і вирвався назовні.
Це вже був просіяний сяйвом недалекого ліхтаря вечір, здовж хідника стояли авта, сходами вгору поважно ступала моя сусідка у великому чорному капелюсі зі своїм кудлатим песиком Рості. Вона була напевно приголомшена швидкістю мого бігу і неуважним привітанням, ніби за мною гналася погоня.
Отже те, чого я сподівався і перед чим інстинктивно боронився, стялося. Воно мусіло статися і воно напевно на цьому не скінчиться. Я не святий і ніякий сторож моралі. В мені сила бунтівливих противенств і це був я, що засадничо призвів до цього. Марта зо всіх сил намагалася боротися, вона тікала, билася в розпачі, а я лишень своєю лукавою поведінкою розогнював її спокусу.
Тієї ночі я вертівся біля своїх машин, як розбурханий робот виповнений динамітом. Я був ходяче ті-ен-ті, граната на двох ногах, безглузда торпеда під божевільним тиском. Що мав робити? Мораль, етика, пристрасть, гормони, закони — метелиця чеснот, а сам я плоска реальність, стандартна норма звичайнісінького побуту з ідеалами — я, моя жінка, мої діти, мій дім — альфа й омеґа і замкнене коло.
Але коли це і де це я вперше зустрівся з цією долею? Чи було це тут у Торонті, а чи де інде у наших судьбоносних мандрах? Це було ще в Европі, у Ляйпціґу, Фулді, Франкфурті. Це було під час ісходу у вирі шаленого стовпотворення, на тлі епохальних руїн континенту, серед метушні ді-пі кемпів, в атмосфері затруєння, ненависті, противенств. Хто пив це смертельне вино епохи, не легко збавиться його оп'яніння.
І мене цікавило це приречення, не пригадую вже, як і коли ми зустрілися, але було це завжди поєднане з певними хвилюючими складниками, навіть, пригадую, тоді в Берліні у бункері Ангальтер-Бангоф, коли на наші голови з висоти небес, ніби з рогу добробуту, сипались тонни вибухових об'єктів, а ми, побравшись за руки, намагалися лізти живцем у сиру землю, дихали диханням могили, тремтіли разом з плянетою і мали лиш одну-однісіньку мету зберегти биття серця і не зірватися в безодню смерти.
У Торонті ми зустрілися на ґрунті громадської роботи; у товаристві ше однісї синьоокої молодиці, чи не жінки мого приятеля Бойка, Марта появилася одного весняного дня, у моєму анахоретському логовиську на вулиці Маркгам у ролі делегації однієї жіночої організації з місією завербувати мене для доповіді у їх організації на тему поетеси Лесі Українки — карколомне, як на мене, завдання, але я погодився. Вона була у блисскучій жовто-гарячій сукні, як втілення турбо-динамічних сил своєї статі зі соромливими поглядами з-під густих, довгих повік і пригадую виразно, що це опікало мене цикутою спокус і в моїй уяві вже тоді вирували чортики, які нарперейми нашіптували мені скористатися з цієї добродійної нагоди. Я, здається, частував своїх гостей голляндським "болс"-ом, показував таборові фотографії, говорив про поезію і розпачливо намагався бути привабливим, що мені не тяжко давалося.
А потім, як пригадую, я випустив її з поля зору... Але пізніше на одному з наших початкових танцювальних вечорів, вона підійшла до мене і запропонувала якусь метушливу румбу. — Ви, здається, мене щасливо забули, — казала вона тим своїм упокірливо-кокетливим тоном, що звичайно діяв на мене пацифістично. Було далебі невиправданим, що я міг щось подібне вчинити і я почав незграбно виплутуватись з цього ганебного становища. — Як можна забути таку чарівну жінку! — несумлінно брехав я і не пригадую, що ми там говорили взагалі, але пригадую, що ми найбезбожніше взаємно залицялися і навіть, здається, домовились нелегально зустрітися, чого одначе не сталося з моєї вини.
Бо опісля я був паралізований іншими корчами вже на ґрунті Лени, яка стихійно опанувала моєю свобід-ною волею і обернула мене в механізм, що не могло уникнути уваги Марти. Вона, з непомильністю радару схоплювала мої найвразливіші точки опору і засипала їх тоннами нищівної зброї. Пригадую на іншому балі, вона знов виявила ініціятиву, запросила до танцю і, з виразом жіночого Мефістофеля, шепнула мені на вухо:
"Як можна забути таку чарівну жінку?", на що я відповів зливою ще зухваліших компліментів, запевняючи її, що моє забуття це лиш одна з форм захисту перед невмолимістю її чарів. — Не хочу вірити, що ви лякаєтесь таких небезпек, — казала вона з виразною ноткою кепкування. — Ви ще матимете нагоду переконатися, що я не належу до переборщено героїчних суб'єктів, — відповідав я на це. — І вам не соромно ? — питала вона наступально. — Невимовне, — відповідав я. — А чи це стосується до всіх, а чи тільки до мене? — питала вона зі зловіщим натяком. — Розуміється — до всіх, — відповідав я щиро. — Якесь моє шосте чуття підказує, що ви все таки брешете, — посилювала вона свій наступ. — Ваше шосте

читати