Завантажити

ще раз наткнувся на Маню Зарубовську з її гарними, оголеними плечима, які під штучним сяйвом світляних дисків, мали кольор старої бронзи. — Вона вас шукає! — шепнула вона знов і так само зникла.
Я рішуче не міг дати зі собою ради, це обурювало. Не піти ж і не кинутись у прірву. Я ще збільшив зусилля, щоб прорватися до буфету, знайшов його у відлеглому куті зліва від голосної оркестри, обложеного армією людей із склянками ситого, лукулівського настрою. Моя поява викликала сенсацію, знайшлося багато знайомих. А! О! Давно не бачились! Купили нову хату! Гратулюю! Виклики, оклики, ґратуляції, ніби я переміг боксера Люїса. У моїй руці механічно з'явилася склянка з рай-віскі, появився друг і приятель ще з Европи Степан Снилик, той самий що "оформив мою хату", який встиг оформитись також і виглядав, як американський футбольний м'яч з округлим теплим носом і білою пінґвіновою маніжкою на тлі чорного, англійського одягу.
— Прогресуємо, — казав Снилик. Як хата? Не бери цього поважно. Маю для тебе солідніше діло. Випий ось чарку і бери другу. Я сьогодні "целебрую". А все таки в Роял Иорку було краще. Цей готель... Нічого, нічого. Мода... Щось, як вірші Полусонцевої, але там було де розгорнутись. Наша громада множиться. Хати йдуть, як нейлонові панчохи, купив — двадцять, продав — тридцять. Раджу і тобі ворушитися.
До нас підходили, відходили, творили гурти, реготали. Власник "Луців енд Брос Ко.", власник "Дженерал Клінінґ", власник "Дженерал Вуд Стор". Безодня власників, мої кишені заповнились візитівками, колишні хлібороби України, всілякі в'язні всіляких тюрем, таборяни Ді-Пі, націоналісти, соціялісти, монархісти, праві, ліві, об'єднані залею Парк Плаза, надхненні рай-віски і оркестрою Ябця Яблонського.
Мене замотали у вир алькоголю і бізнесу, ніби медальйон ватою, моє обличчя набрало кольору полуниці, язик розв'язався і молов, як жорна, що лиш не сип, здавалось я потрапив на іншу плянету і закрутився солодким крутіжем блаженного буддійського раю.
Та все таки я не зрікався туманного наміру вирватися з цього буфетно-бізнесового едему, бо десь там у непроглядній далечі майоріла одна згадка, яку я намагався піймати рукою. Я робив зусилля прорватися і знайти щілину у мурі білих маніжок, можливо я зробив щось в цьому напрямку і зовсім не помітив, коли і як, знечев'я, як привид, як царівна підводного царства, з модерно-атомовою, сіро-попелястою зачіскою, появилася передімною Лена.
Наскільки все таки жінка відважніше від нас, чоловіків, єство, вона стояла переді мною у модній, сірій, мішкуватій, а ля Париж, сукенці, зі сартрівською екзестенціялістичною усмішкою, зовсім незалежно і виразно дивувалася виглядом моєї спантеличеної подоби. І єдине, що мене рятувало від загибелі, це алькоголь з його чудодійними властивостями позбавляти людину людського вигляду. Лена невмолимо стояла передо мною, ніби кат зі сокирою, її широкі уста розтягалися у зніяковілу посмішку і я почув, ніби з-за стіни, її гаркавий голос: — Не пізнаєте мене, Павле? — і простягнула мені руку, яка видалась мені неймовірно довгою.
— Чи я пізнаю? О! Це їй-богу вона! Звідки? Як? Коли? Лено! — я захлинався, ніби потопельник.
— Шукаю вас цілий вечір, — далі чую її намацально - реальний голос, ніби я чув його учора. — Де ви пропадаєте?
— Де пропадаю? П'ю. Ось з тими капіталістичними акулами .А де ви тут взялися? Чи можна торкнутися? Так! Лена! — театрально казав я, що її бавило і вона-поблажливо підсміхалася.
— Приїхала навідати друзів, — казала вона.
— А як з недрузями? Наприклад, я? А де ваш шановний чоловік? Як приємно звучить: чоловік, газбенд, ман, муж!
— Чоловік, газбенд, ман — дома, — казала вона. — А ви, бачу, виключаєте себе з числа моїх друзів.
— Це хочете сказати — я? Провокація.
— Ви так поставили питання... Не я.
— Горда невинність. Вибачте. А газбенд дома. І як ви могли? Забуваєте куди ви попали. Чи ви знаєте, що ви між піратами? Професійними контрабандистами? Насильниками й людожерами?
— Не забуваю. Мені саме такс товариство імпонує.
— Що вас тут розірвуть?
— Готова на розтерзання.
— А коли ви з'явилися ? Маю на увазі Торонто.
— Учора.
— Грішниця! Мій телефон Джі-Ю 3252.
— Звідки могла знати? В телефонній книзі вас ще не має.
Ціле Торонто знає. Спитайте на вулиці першого газетяра. А де ви зупинилися?
— У Мані.
— Зарубовської ? Та що вперто мене бойкотує? І не каже, за що.
— А може ви знаєте, за що.
— Я ще не є аж такий ясновидець.
— Ціле Торонто знає.
— То кажіть! То кажіть! Щаслива і радісна, мадам...
— Соренсен.
— Ясно — Соренсен. Нарешті. І щаслива.
— Ясно, щаслива. Може запропонуєте якийсь коктейль... Для більшого щастя, — казала Лена.
— Вибачте! Розуміється. Що ви п'єте? Чи по старому?
— На цей раз звичайна віски. Без нічого.
— Пам'ятайте, що ви між піратами. Розірвуть.

читати