Завантажити

Я кинувся в атаку на віски, проломив буфетну чергу, роздобув дві склянки "рай" зі содою і льодом (дабл і ще раз дабл!) і вирвався назад — переможний і радісний, по дорозі натрапив на Михайла, який прибув сюди, мабуть, з тією самою місією, нагадав мені Марту, побачив Лену, все зрозумів, вдоволено посміхнувся і зайняв місце у лавах буфету.
— Павле. Але я просила... — кинулась до мене Лена.
— Чистої. Розумію. Зараз дістанемо ще. Вибачте.
— Добре й так.
— Зараз! Зараз! — метушився я невідомо чому, зі склянками в обох руках, оглядався за місцем і на диво нам пощастило — столик залитий кольоровою рідиною і заставлений порожніми пляшками з дуже бурхливим краєвидом у куті під чорною стіною. Я згорнув набік пляшки, паперовою серветкою витер калюжі "севен-ап”-у... — Чи ж не чарівне гніздечко, — захоплено казав я.
— Ідеальне, — сміялась Лена.
— Лиш погляньте, що отам діється, — вказав я на публіку.
— Веселяться.
— Чи ж не бурхлива радість? Бачите, що діється з нашим Торонтом ? Чуєте ? Розтяжна, степова... Чудово! Отже за радість! — і ми підняли склянки.
— За радість, — казала Лена.
— Ох, та безбожна флейта. І як вона баламутить "Розпрягайте, хлопці, коні". Тож ви також з Харкова!
— З Харкова — казала Лена.
— І скажіть... Признайтеся. За яким таким циганським законом, ви так ганебно мене залишили? Чи вас не мучить сумління? Отже за зустріч! — і я підняв склянку. Лена пила також.
— Павле, — казала вона по хвилині надуми. — Я ніколи вас не залишила.
— Мовчіть! — стукнув я по столі кулаком.
— Я вас не залишила, — спокійно повторила вона своє і зосереджено дивилась на мене. І я раптом замовк. Мені видалось, що вона говорить якусь правду. Я відчув знайомі нотки її мови... Наші очі визивно зустрілися, було замало світла, щоб бачити їх вираз, але я відчував. Наступило раптове відпруження.
— Мені хочеться когось вдарити, — вирвалось у мене.
— Перед вами стіл, — відповіла Лена.
— Чортова справа! І кому це потрібно? — лютував я.
— Ви ж тоді обіцяли, — казала далі Лена.
— До чорта ясного... Коли і що обіцяв ?
— Телефонувати.
— Куди і кому?
— Ви! Мені! Після балю в Каса - Ломі. Я ж просила. І дала вам телефон. І чекала цілий день. І чому ви не телефонували?
Я був п'яний, моя голова варилася, як котел з брагою, але я враз задубів. Що справді сталося? Чому я задубів? Чому мені занімів язик? І я враз пригадав.
— Я ж телефонував! — вирвалось у мене сливе розпачливо. Цілий день.
— Але куди і кому?
— На Шша!
— На Шша! Я ж вам... — і вона замовкла. Я мовчав також. Я зрозумів. Вона дала мені телефон Зарубовської, а я переплутав.
— Леночко! Знаєте! Мене мало повісити! Мене треба розірвати на шматки! — викрикнув я, схопив свою склянку і випив до дна. Але моє оп'яніння швидко проходило, я був приголомшений, не мав ніяких слів пояснення. Ані виправдання. Я вперше зрозумів цілу цю винятково безглузду, безмірно судьбоносну ситуацію.
— Фу! — вирвалось у мене. Чи ви будете тут ще завтра?
Вона подумала і відповіла: — Ні.
— Прокляття! — відповів я. Чому б вам не зістатися? Один тільки день.
— Який сенс?
— Сенс? — вирвалось у мене.
— Як би ви це назвали?
— Маєте рацію, маєте рацію. Вибачте.
— Ви ж мене так добре знали.
— Як і ви мене. Що власне сталося?
— Мабуть помилка, — казала вона.
— І ви не могли... перевірити ?
— Як було перевірити? — казала вона. Не було часу. Не було сили. Я боролася... До останнього. Ви знаєте, що все це... Все це важилось роками. Зрештою, я не хочу сподіватися.
— Не треба. Я зрозумів. Вина за мною і тільки за мною. Я був ганчірка. Сам не знаю... Я... Я... не раз! У мене завжди так складалося, це моя якась патологічна хиба. Ви знаєте, що я був... Зрештою, ви це добре знаєте. Я був ненормальний і я є тепер ненормальний, я був вирваний... Я вас люблю! Я вас... вами хорий. Я хорий! Я хорий! Лено! — Я мав руки сперті ліктями на стіл, голову обняту долонями, дивився невідомо куди. Лена мовчала.
— Можливо нічого не сталося, — проговорила вона по часі.
— Як ви це розумієте? — глянув я на неї.
— Бо я ще та сама, — відповіла вона.
— Як це справді розуміти? Я це вдруге чую. Вперше, коли ви вернулися з Ню Иорку.
— Бо це правда, — казала вона. Не знаю, як ви, але я та сама, направду та сама... Мене виповняє мистецтво, інакше я б... здохла.
Я глянув на неї і хотів вгадати її справжню думку. Вона дивилася на мене довгим, впертим, рівним поглядом. — Так. Я та сама. Ви для мене той самий, — казала вона.
— Можете працювати? — запитав я спокійнішим тоном.
— Дуже добре.
— Він розуміє?
— Дуже.
— А як мама? Вдоволена? Напевно.
— Не знаю, Можливо. Вона в нас німа. Говоримо на митах.
У цей час хотілося

читати