Завантажити

В селі К. згубила себе з романтичного причинений церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили перед вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.
(З газетної хроніки)
І
Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.
Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино. Зверху по стіні блукають од далеких хмар рожево-зеленяві тіні.
Сиджу, зігнувшись над своєю торбою-мандрівницею, похапцем різне паперове шмаття в дорогу переглядаю, читаю давнє дрібне писання,— суворо шелестять у руках папери, ніби псалтир над мертвим.
Листи, що забув уже од кого, щоденника якогось обірваний шматок... Вірші... зелені, зелені, як рута...
Все поодцвітало, поопадало, як із дерева посохлий лист восени: спокійно, дрібно — на шмаття — й за вікно, без жалю... Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані.
Жмут пожовклого паперу, давнього, полинялого... якісь конспекти, рисунки, химерні мережива з різних математичних значків... Навіщо він мені, цей школярський мотлох? Нащо я його так довго вожу за собою? Думаю, дивлюся...
Поміж дрібним лісом цих колючок та дерези, і на полях, і всередині визирають колоски, листочки, рукою задуманою мальовані. Ось вірша початок якогось чи пісні...
Чи вже ж оце писала колись моя рука? Коли саме? Де?..
Одразу задзвеніло в ушах, задзвеніло ясно, як тоді колись уночі несподівано у вікно, в мою кімнату:
«Ви оце не спали іще, книжник і чернець?..»
І став пожовклий папір оживати. Стиха-стиха, ніби з глибокої води, зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що повісьмо льону, замаяна синьою стьожкою.
Дивиться у вікно, сміється:
«Ви ще не спали?»
Мене підіймає од мого збіжжя, водигь по кімнаті, поставило коло вікна, мов залізом прикувало; поставило туди очима, де сонце падає. А там все хмари, хмари рожеві, а за ними сині, а за синіми грізні... розцвітають і гаснуть, знову червоним маком полуменіють, одна одну заступають, що тії дими димлять. Поміж ними, ніби в хвилях, вечірнє сонце потопає, борсається, мовби упіймалося в сіті; промінням за хмари хапається палить сіті чаром-золотом.
Димлять дими, грають, очі одводять, будують диво... І не видно вже хмар на обрії, бачу я: ліс вікодавній стіною зростає, чорний в жалобі велетень ліс... І виступає з лісу того чорного у спокою та у величі процесія мовчазная, сувора... Стяги майорять фіолетові, темні, вихитуються корогви червоно-огненні, а під корогвами у квітках несуть когось... У квітах, у стрічках, у гірляндах хризантемових білих, у вінках золотих...
Ой... на марах, на марах...
Оце ж ті юнощі, що з карими очима, попи старі — в їх бороди сиві — несуть, щоб у землю поховати, оце ж ті юнощі... Оце ж вони тії, що були, як іскра, та невпокій-ні, непокірні...
Що були і свіжі, і білі, як ароматовий, як білий на веснах уночі очеремховий цвіт...
Вже чую: встає, іде, гуде на мене з тих днів, що минули, хмара-спогаданка...
Буду стояти, буду, схилившись, аж поки цю хмару мальовану, мовби тую дощовую, тут не перестою.
Усю — од осіннього жовтого листя до листя...
І встає перед очима руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригоріла. Посередині — провалений дах Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, нащось окуті в залізо.
На дверях — великий заржавілий замок. А бур'яну того кругом, як лісу! Шумить, розкошує він на дозвіллі; не потовпившись у шкільному подвір'ї, вискочив на старий дах, що поріс мохом, темніє вгорі, як повітряний сад.
Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову вертаюся до дверей, туди, де хурщик поскладав мої подорожні речі.
Сонце зайшло; у небі затучилось. Із поля, з того місця, де лисніє в долині рудка якась, що поросла очеретом, дує різкий холодний вітер.
Насуває темрява, чорна, як воронина; бризнуло дощем.
Бере нудьга...
В темряві обізвався незнакомий голос:
— Зараз одчинимо, зараз.
Виростає високий силует у кудлатій шапці, що в присмерку скидається на дерев'яне відро.
— Хто це? — питаю.
— Свій, сторож... Я, казати правду, нікого вже й не сподівався: Андрій Маркевич казав, що тільки в неділю вернеться, та я вже не думав сьогодні й навідуватись сюди: одному якось, прости господи, аж сумно серед цієї пустині.
Говорить до мене, ніби давно вже мене знає. Не спитав навіть, чи я той, що вони дожидали.
Поволі одімкнув двері й через тісненькі сінці увів у якусь кімнату.
— Отут має бути й ваша квартира,— мовив він, засвітивши маленький каганчик, чорний од кіптю.
Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, нашвидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...
Стою, задумавшись, над ліжком; стоїть поруч мене дід; милуючись, дивиться старими очима на свою роботу:
— Таке-сяке зляпав, а все ж буде краще на йому, ніж долі.
Погомонів про те, про се, збирається йти:
— Цю ніч я ще переночую вдома — не

читати