Завантажити

гаряча, довга.
IV
У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною.
Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель,— прийшла на довідки.
Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі... в голові вітер... Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу.
На мене пильно дивились цікаві очі.
Великі, довірчиві, карі.
Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.
Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою... Щось невпокійне на обличчі... Коло губ якась сумовита креска... Щось загадчане... Хто вона? Звідки?
Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.
Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.
Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав:
— Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?
Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою:
— Одчепіться з своїм театром...
Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.
Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.
І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.
Таємні чари розвіялись, як і не було їх.
Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.
— Розумієте,— звернувся до мене,— театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.
— Дарма,— похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.
— Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун...
— Дарма,— горить, як у огні, на місці не всидить...
— А що найцікавіше, так це музики,— допікає Андрій,— рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.
Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:
— Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші...
Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.
— Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.
— Ехе-хе! — зглибока зітхнув Андрій.
— Знаєте,— без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну,— як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»... хрест мене бий — як снігом сипне поза спиною.
Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.
— Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни... От хоч би...— Далі живіше, моргнувши оком: — Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,— Андрій узявся в боки:
Ой послала ж мене мати
Зеленого жита жати...
Почервоніла:
Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.
А сама сміється, очі заблищали: помітно — охоче заспівала б — соромиться.
— Ось нехай вона освійчається з вами — почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська... Хіба ото тільки, що книжок боїться,— згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах,— каже, що од їх з ума сходять.
Подивився на неї скоса:
— Взялась була готуватися на вчительку — через тиждень покинула.
Тетяна винувато зітхнула.
— Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? — починає стиха жувати її.— Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.
Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:
— На чорта вони мені?
— Як — на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?
— Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.
— Будете витинати в ковалевій клуні.— Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:
І хліб пекти,
Й по теляти йти
— Буду.
Упертість закам'яніла на її обличчі.
— А там і до Явдохи на досвітки підете.
— І піду.
Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:
Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся...
— Хівря Цимбалівна. Єй-бо, Хівря! — сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене.— Бачите?
Я й без цього вже не зводив з неї очей.
Почавши співати жартома, згодом вона схитнула

читати