Завантажити

Вкінці — радісний вигук перемоги.
— Отам собі прогуляйтесь.
Затихло.
В коридорі чути тихі, мов кошачі, ступні...
Хтось із дітей радісно, на весь клас:
— Сюди йдуть!
Стукнуло в грудях: «Чи не сюди, справді?»
Так.
Тихо, крадькома одчинило двері, на порозі вона... Коса набік, лице шаріє, як не займеться, поблискують очі — злодійкувато озирає клас.
Діти в галас:
— До нас! До нас!
Набираю ділового вигляду, впиняю. До Тетяни сухо:
— Ви до мене, Тетяно Гнатівно? Заскалила око:
— До вас.
— Діло маєте?
— Маю,— запишалась.
Помічаю — одмінилася за ці тижні, мов не вона: не та мова, не той сміх, погляд сміливий, насмішкуватий.
— Не полохайтесь — я на часинку.— Іде до стола. Стала близько поруч. Зразу не каже, чого їй, нагинається над столом, дивиться: — Що це у вас за книжка?
В грудях загуло, як у млині, гаряче в лице... Луплю очі на книжку: чорт її знає, що воно за книжка!.. Перегортаю палпурку — тьху! — задачник.
Подивилась, одсунула набік.
— Слухайте, маю до вас пильне-пильне прохання. Обіщаєте зробити?
— Що саме?
Позирнула на школярів, нижче схилила голову, почала говорити швидко, гаряче, таємниче. Що саме — зразу не збагну: пасмо шовкового волосся пече мені щоку, як огнем. Тільки по деяких окремих словах починаю дещо розуміти. Збираються виставляти десь «Наталку Полтавку»; вона — Наталка, я мушу грати Петра.
Зазирає у вічі:
— То згода? Кажіть, згода?
Почуваю, що кудись поплив. Хочу за що-небудь вчепитись,— не маю за що... Легкодухість опанувала зразу якась безсоромна, неймовірна: махнув би рукою на клас, на школярів, на все...
— Заждіть,— пригадую, аби тільки сказати,— ми ж умовлялись колись, що, як одпустимо школу, зразу за книжки сядемо.
Махнула з досадою рукою:
— Ой, успіємо...— І знову тихо, лагідно: — Ну, кажіть — згода? Чуєте, «Петре»?..
Одступила назад, стала в позу, мрійно, захоплено:
Підеш, Петре, до тієї,
котру тепер любиш...
Рясно заляскотіли оплески в класі:
— Ще! Ще! Ой, як же ловко, ловко! За стіною гукає з свого класу Андрій:
— А все ж таки з цього нічого не буде: отець Василь розжене вашу банду.
Тетяна кидається, як бойовий кінь, очі загорілись рішуче, завоїсто.
— Що? Отець Василь? Хай спробує тепер. У!..— посварилась кулаком. Діти:
— Що це буде? Що це буде?
Тетяна вийшла на середину класу, рішуче:
— От що, діти! Зараз ідіть усі додому, а прийдете знову аж у ту неділю прямо в театр. Вийшов такий наказ.
Галас, писк... Дехто з дітей — за книжки.
— Тетяно! Тетяно Гнатівно! — гримить за стіною Андрій.— Ідіть на часинку сюди. Примовкли.
— Чого?
— Листа забув вам передати, швидше!
Тетяна йме віри, помалу виходить із класу. На порозі спинилась, до мене:
— Глядіть же не зрадьте...— Далі приплющила очі, простягає руки: — «Петре, Петре, де ти тепер? Може, скитаєшся десь у нужді та в горі і забув про свою...»
Пішла.
Трохи згодом чути: дзень — ключ у замку і далі енергійна із-за стіни Андрієва команда:
— Замкніть двері!
Діти духом почули зрадливу Андрієву думку і з дивною легкістю перебігають у ворожий табір: з гуком, із галасом повискакували із-за парт, почіплялися за клямку:
— Держіть! Давайте ключа! В'яжіть мотузком! З коридора почало щось дьоргати, та було вже пізно: хтось із школярів витяг з-під парти якогось патика й засунув за дверну клямку:
— Так оце ви такі до мене? Ну добре ж! Прийдете в театр — ні одного не пущу...
Погомоніла за дверима, пішла ніби.
Діти не одходять од дверей, поприхиляли уші, дослухаються.
Один підняв пучку вгору, повертає шустре личко, нишком, таємниче:
— Вони ще тут...
Справді, одчувається, що у цій тиші є ще хтось задуманий, молодий.
Хвилинка. Чуємо — так: луною пішло по коридору, мов там десь у кінці заговорила тиха-тихенька струна:
Чого вода каламутна,
Чи не хвиля збила?..
Порвалось...
Притаїли дух, заніміли...
Так хочеться, щоб іще бриніла ця дивна струна, аж серце б'ється. Дожидаємо — нема. І відразу чогось од-чулося, що тиша за дверима спорожніла.
Хтось визирнув у вікно:
— Пішли! Он-он пішли поза повіткою...
Подивився: тільки-тільки майнула синенька блузка поза шкільним садом.
Визирнули сумні стіни в класі, свінули такою нудьгою, що не знаю, куди подів би очі. Жаль, досада, злість, а чого, на кого, того до ладу і сам не скажеш. Пориває порозкидати книжки, порозчиняти всі вікна й двері... Ні, діла не буде, день мусить пропащий бути...
Пускаю діти додому.
Дотягнули до іспитів; школа спорожніла. Надійшов час, коли ми, ще по давній нашій умові, мусили щиро взятися до своєї підготовки. Згадали про Тетяну: давно вже вона очей не показувала. Переказували — не прийшла.
Зрештою Андрій довідався:
— Ну, тепер нашої Тетяни й на налигачі сюди не затягнеш.
Розповідає: справа з виставами стала на певний шлях: у панський маєток наїхали із Києва гості, між ними — небіж пані, студент... Збирає парубки й дівчата, лагодить хор, будує на панському подвір'ї театр для народних вистав, Тетяна там днює й ночує.
Додає смутно:
— Шкода дівчини, я все ж таки думав, що з неї щось буде...
Трохи згодом:
— А студента того я

читати