Завантажити

Шановний, якщо ви не пустий чоловік, то зупиніться коло цього двору. Гляньте, он за хвірткою стоїть під деревом жінка. Звичайно ж, у неї, як і у вас, є ім’я. Те ім’я дала їй колись мама на власний смак; і коли мама його вимовляла, то на землю спускався тихий теплий вечір, а в саду розквітала груша і пахла на всю вулицю. І жінка, тоді ще дівчинка, бігла на цей звук і на цей запах завжди з радістю, щоб потім, коли уже не стане мами, з такою ж самою радістю вертатися від світу до самої себе.
От вона стоїть під оголеною кроною, на якій ледве тримається кілька побурілих листочків, і їй від цього так боляче, що перед очима їй починає стелитися дорога, біла, як папір, залита сонцем, наче молоком. Вона по цій дорозі їде в білій «Волзі» у фаті й весільній білосніжній сукні. Поруч – Толька, молодий, з акуратними вусиками, в лискучому костюмі з квіткою на грудях – гарний, наче лялечка.
Ось «Волга» зупиняється навпроти відчинених воріт, в яких – юрба народу, посередині свекруха й свекор. В руках у них образи, а на стільці перед ними хліб-сіль.
Толька спритно вистрибує з машини і привселюдно подає їй руку. Вона виходить, розправляє сукню і фату, і не знає, куди подіти щасливий погляд, бо розуміє, що всі зараз дивляться лише на неї.
Враз перед ними на землі спалахує принесений боярами жмут соломи, і Толька підхоплює її на руки, несе через вогонь. Вона ж, з розпашілими щоками, вірить, що так ось, як і Толька, сама доля понесе її через усе її життя.
Але з оголеної крони зривається листок. В безвітрі не кружляє, а майже прямовисно падає, важкий і бурий, і ріжками чіпляється за ворсисту кофтину.
І ось вона уже стоїть з совком і віником у дверях із веранди до кімнати. Вона вагітна, обіперлася плечем на одвірок і дивиться широко розкритими очима на чоловіка, що сидить в кімнаті на дивані – щось паяє.
-- Толя!
У відповідь – мовчання.
-- Агов! Ти чуєш?
Чоловік не відповідає
-- Я щось нічого не розумію. Я до тебе звертаюсь чи ні?
Але Толька нахилився над якимось пристроєм і зосереджено ціляє паяльником у якісь там контакти. Замість відповіді з кінчика паяльника тільки тягнеться догори сива цівка диму.
-- Це що, така у тебе мода вести розмову?
Він же, свиня така, сидить в брудних штанах на дивані, заліз у хату в черевиках, наніс болота та ще й знущається.
-- Як я тільки цього не люблю, якби ти знав! – спересердя вигукує вона.
І вже до себе, однак так само голосно додає:
-- Могла б, то вбила б!
Але ні від ненависті, ні від різких слів не стає легше. Навіть совок з віником стають важкими і вона кидає їх на підлогу, прямо посеред веранди, і виходить надвір. Тільки порятунку немає й тут також: їй нікуди подітися за межі цього двору. І вона чує, як щось важке і темне осідає на дні її душі.
І тут зривається і падає із крони іще один листок.
А ось вона вертається з роботи. В одній руці у неї сумка, в другій – квіти: учні поздоровили з Днем учителя.
Перед двором стоїть якась іномарка, отже, в хаті знову гості. Вона заходить у веранду – точно: за столом сидить її чоловік зі своїм начальником з області. На столі пляшка дорогої горілки, на тарілках тушковане м’ясо й салат. Це означає, що сьогодні хазяїн налижуться по самі вуха. Але поки що п’ють, видно, не довго, бо лиш тільки зайшла, відразу реагують. Начальник, що сидить до входу спиною, обертається на скрип дверей і як тільки баче її, його очі масніють, і починається огидний п’яний флірт.
-- О, хазяєчка прийшла! Доброго дня, хазяєчко!
Це п’яне створіння підводиться і, зашпортнувшись за власну ногу, похітливо лізе цілувати їй руку. Толька сидить, як істукан, а їй незручно, бо долоня широка і від роботи шорстка – такі руки не для цілування. Начальник таки примудряється чмокнути її в кисть, і вона спалахує від сорому. У неї відчуття, що зробила щось негарне. Вона не знаходить у собі сил подивитися на чоловіка, розуміє, що їй треба піти звідси, але не знає, як це зробити – стоїть, як прикута.
А начальник липне з усіх сил.
-- Може, ви присядете разом з нами? Я не кажу сядете – хай бог милує вас і нас. Але хазяєчка повинна з нами посидіти.
-- Ні, ні! Ви вже самі. – нарешті здобувається на слово вона і аж тепер рушає з місця. По ходу запитує у чоловіка:
-- Ти малого в мами забрав? – і сама чує, що в її голосі є якась фальш. Вона знає, що Толька ту фальш чує також.
-- Там! – киває він рукою на зачинені двері до загальної кімнати. Голови він при цьому не підводить і на неї не дивиться. Їй стає зрозуміло,що сьогодні він точно набереться до ригачки.
З відчуттям,що її тільки що роздягали, вона іде, по суті тікає до кімнати. Її звідси просто несе якась сила, штовхає в спину і зникає аж

читати