Завантажити

свою здобич, що навіть не відчував, як йому ззаду сповзли штани і заголили сідниці, аж проділок стало видно. Леонід Петрович бридливо скривився і озаглавив цю картину політичним висновком.
«Да, несчастна эта нэнька-Украина, -- подумав він, -- если ее дети обречены так самозабвенно воровать!»
І Леонід Петрович пригадав пригоду на вокзалі. Коли вранці він прокинувся, то виявив, що потяг, у якому він їхав, стоїть.
-- Где мы? – запитав сусіда, що сидів навпроти.
-- У Жмеринці.
Одного цього виявилось достатньо, щоб сон злетів із нього, як пушинка: це ж він майже вдома! Леонід Петрович швиденько накинув наопашки куртку і кинувся до тамбуру -- так захотілося побачити батьківщину не через вікно, а безпосередньо. Перед відчиненими дверима на пероні щільною купкою стояли люди.
І не встиг він спробувати здогадатися, що то, мабуть, пасажири, як уся та юрба накинулася на нього, наче собача зграя.
--Мущіна! Бєрітє пиріжечки! Очєнь вкусні пиріжечки! – різким глосом гукнула до нього якась жінка, лиш тільки він переступив поріг тамбура.
І поки він у юрбі шукав її, в очі ліз уже якийсь худющий дядько.
-- Ковбаска! Ковбаска! Домашня ковбаска! – і протягав у його бік над головами людей руку з целофановим кульком
Під самими дверима, приперта іншими аж до вагона, стояла якась дівчинка, майже дитина.
-- Мущіна, купітє яблучкі! – гукнула вона йому, благально зазираючи в очі і над силу підтягуючи відро з яблуками догори, щоб він бачив.
Далі стали кричати всі разом, протягуючи кожен своє:
-- Тепленькі варенички! Купіть у дорогу варенички!
-- Сємечкі! Возьмітє сємечкі!
-- Хліб! Свіженький хліб!
-- Сігарети!
-- Рибка! Смажена рибка! Купіть смаженої рибки на сніданок!
Усі ці люди поводилися настільки настирливо, що Леонід Петрович напочатку навіть розгубився. Та не збирався він у них нічого купляти – це по-перше! А по-друге, весь цей набрід справляв страшенно гнітюче враження: негарна одежа, криві обличчя і ця нахабна настирливість -- здавалося, вони ладні були здерти з нього шкіру, такі були голодні або жадібні. Вони не відчепилися від нього навіть тоді, коли він перестав дивитися їм в очі й повів поглядом над їхніми головами. Однак побачити щось під їхній супровід було просто неможливо, і Леонід Петрович змушений був повернутися назад до купе.
Таким ось було його перше враження про батьківщину. А тут іще й оцей «козак»! І обидва ці випадки дуже тісно в’язалися докупи, бо і там, і тут земляки вражали Леоніда Петровича жахливою відсутністю власної гідності.
«Они же теперь самостоятельные, они независимые! Хотя бы от осознания этого факта должна же быть у этих людей хоть какая-то гордость!» -- обурювався подумки Ленонід Петрович.
Він розгорнув рукою височенні дикі квіти, що росли на могилці, де паслася коза, прочитав напис на хресті, повернувся на стежку і пішов далі. Це не була могила його матері.
«Господи, -- продовжував думати він, -- этот народ веками живет на такой благодатной земле! Отчего же он вечно такой задрыпаный и несчастный?»
В руці Леонід Петрович ніс модний кейс, стильна ще новенька шкіряночка на тугенькому животику злегка порипувапла при ході. Він енергійно підминав під ноги кладовищенську стежку, і з задоволенням відмічав, що він, слава Богу, тут не живе, отже не має ніякого відношення ні до цього прибитого народу, ні до його приниження.
Йому тут лишилося тільки відвідати могилку матері і оформити на племінника відмову від спадщини. Грошей він з нього брати не буде – хай натомість догляне могилку.
А ось і кладовище закінчується. І тут Леонід Петрович пригадав, що ще в автобусі його манило в туалет. А поскільки автобуси у нас такою розкішшю поки що не обладнані, то йому довелося перетерпіти, а там, як водиться, на якийсь час і забути про цю звичайну потребу тіла. А це от воно нагадало про себе знову. Можна було, звичайно, дотягнути до племінника. Але, по-перше, до нього ще далеченько, а, по-друге, якось незручно було б зустріч починати з туалету. І наш герой вирішив скористатися цвинтарним ровом.
Він оглянувся на всі боки – ніде нікого. Поставив біля стежки кейс, акуратненько склав на нього шкірянку, відмотав «культурного» паперу і, як кажуть, згадавши золоте дитинство, розгорнув низьке гілляччя і перемахнув через зарослий кущами терену і глоду невисокий вал.
Поскільки особливих проблем із кишківником Леонід Петрович поки що не нажив, то в рові він аж так дуже не забарився, і коли, заправлений і застібнений, він знову з’явився на валу, то йому, полегшеному, навіть світ Божий здався привітнішим і веселішим. Навіть у такий похмурий день золота осінь не шкодувала барв, що милували око: і дерева, і кущі, і квіти, і травичка біля стежки... і травичка біля стежки... і травичка біля...
-- Эй! – раптом аж вигукнув Леонід Петрович, -- А где мои вещи?

читати