Завантажити

тільки мала б починати жити. І що нічого так вона не хоче зараз, як тільки одного: щоб та жінка обернулась! З усіх своїх останніх сил вона чекає, що жінка та обернеться й вона у неї запитає:
-- І це все?
2009р.








«КОЗАЦЬКА» ДОЛЯ


Льончик сидів за великою тумбочкою в літній кухні і наминав мамин капусняк. Коліна було ніде подіти, то він звернув їх убік, скрутився в попереку і нахилився над тарілкою.
Мама сиділа навпроти, підперши рукою голову, і зажурено милувала своє чадо. Кожна рисочка в її дитині була їй дорога. П’ять років хлопчик вчився аж у Харкові в інституті. Думала, як закінче, то піде на роботу десь ближче, хоч би у Вінницю. Але натомість його направляють кудись аж у Владивосток. А як же їй? Одну дитину має. Доки був у Харкові, то хоч іноді приїде та візьме з собою чи яєць, чи сала. Коржики йому пекла. А там, далеко так… Хто допоможе її дитині? Хто добре слово скаже? Воно ж таке ще молоде!
--Якийсь ти в мене нещасливий, синку, -- промовила вона і її очі набрякли слізьми.
Інший на його місці, можливо, підбадьорив би матір, але не Льончик. Він ковтав мамині жалощі разом з капусняком і заїдав хлібом.
--Ростиш, ростиш тих дітей, плекаєш, думаєш, на старість підмога якась буде. А вони -- фіть і розлетілись, і нема.
Поки мама зітхала і лила сльози, хлопчик узявся до кісточки, що варилася в капуснякові.. Він спочатку вигриз м’ясо, потім висмоктав мозочок і став обтирати долонею губи й підборіддя.
Власні сльози не затулили мамі синочкової у потреби і вона запобігливо подала йому рушничка.
--На, синку. Витрись.
Льончик узяв рушник, обтер писок, руки, потім підвівся, випнув животик і потягнувся.
--Ну, от! Насилу я наївся так, як треба.
… і відригнув.
-- Слава Богу, синку, -- благословила жаліслива мати
Тоді Льончик вийшов із-за тумбочки і направився до дверей. Коли проходив мимо матері, на мить призупинився і зам’явся: він відчував, що зараз мав би щось зробити, але що, допетрати не зміг. Тоді він ще раз, на цей раз роблено потягнувся і, долаючи відчуття незручності, вимовив:
-- Ну, все. То я поїхав.
Сказав і вийшов, ніби гнаний в спину.
На подвір”ї вже стояв літак. Льончик сів у нього і полетів.
…як виявилося згодом, надовше, ніж він думав.
*
Спочатку невлаштованість, а потім зайнятість, а потім крах держави, сімейні клопоти і безгрошів’я, й далина – все це затримало Леоніда Петровича так надовго, що й матір в Україні поховали без нього. І аж тепер, через багато років, нарешті він на батьківщині. Тут залишилась спадщина. Яка там спадщина, ради Христа? Городець двадцять соток і стара хата глиняна – воно йому потрібне? До того всього він тепер ще й іноземець! Це ж треба? На землі свого дитинства! І все ж хоча б могилку матері він мусив провідати – і ось він тут.
Зіскочивши з підніжки автобуса, він опинився на добре знайомому перехресті. Рідна земля під ногами хвилювала душу. А ще небо. Він бачив світ і знав, що небо всюди різне. Тут воно було заволочене хмарами, а все ж рідне, те, що й у дитинстві. Дорогою звернув на кладовище в надії, що, можливо, сам побачить могилу матері ще до того, як йому її покажуть родичі.
Він поволі ішов стежкою, придивляючись до епітафій. Віддалік у крайньому ряду могил від рову щось ніби ворушилося. Коли пройшов ще трохи і приглянувся, то зрозумів, що то коза!
«Ну, если есть коза, то где-то должны быть и казаки», -- скрива усміхнувся він сам до себе, зауважуючи, що тварина пасеться прямо на чиїйсь могилі.
« И все-таки какая дичь, однако», подумав він і вирішив, що коли підійде ближче, то обов’язково нажене її.
І тільки він порівнявся з козою, як по праву руку від нього щось зашаруділо, і з рову, що відділяв кладовище від дороги, таки вигулькнув «козак» -- добродій з повним мішком (ну, все ясно: через дорогу – яблуневий сад). Це був доволі гарний на обличчі чоловік років сорока з чорними підковою вусами і зовсім йому не знайомий.
«Козак» на якусь мить завмер від несподіванки, що чужинець застав у шкоді його козу, але швидко оговтався і взявся оправдовуватися.
-- Я тут трохи загаявся, але нічого. Все одно цю могилку ніхто не доглядає, то хай хоч тваринка трошки бур’ян обшолопає.
Він скинув з плечей лантуха і взявся наганяти козу:
-- Ану гайда звідси! На рів пішла! На рів, рогата погань!
Коза дурнувато підстрибнула і відбігла до рову. Тоді «козак» повернувся до лантуха з яблуками, підтягнув його до куща глоду, повалив набік і став підкочувати чимдалі під кущ. Він так заклопотано маскував

читати