Завантажити

тоді, коли за її спиною зачиняються двері. За інерцією вона ще проходить кілька кроків, ставить сумку на стілець, а квіти кладе на журнальний столик, і аж тепер починає роздивлятися, що ж в цій кімнаті робиться.
А у кімнаті вся підлога встелена зіжмаканими кульками паперу, між якими її трирічний син Вітя катає іграшкову машину. Катає з таким завзяттям, що аж заслинився.
Якийсь час жінка лише стоїть і просто на всю цю картину дивиться. Потім вона нахиляється, піднімає одну з паперових кульок і баче перед собою аркуш з підручника математики для четвертого класу. Вона ще раз оглядається по кімнаті – паперових кульок на підлозі – як снігу.
Господи, вона ж просила, вона ж молила не пускати дитину до її столу!
Толька!
Вона виривається з кімнати, летить до чоловіка, і тиче йому до очей вирваний аркуш з підручника математики.
-- Що це таке?
Вона ледь не зірветься від обурення, а він на неї дивиться незрозумілим поглядом, далеким, далеким!
-- Я питаю, що це таке?
-- А я звідки знаю?
В його словах, в його очах стільки байдужості, що це не можна витримати.
-- Я скільки раз просила не пускати Вітю самого у кімнату?
-- А як він тільки там сидить тихо?
-- Та сідайте коло нас, хазяєчко. Ми зараз усе виправим і все владнаєм! – нагадує про своє існування начальник і тягне до неї руку.
Боже, як це боляче і як гидко! Кому і що тут говорити? Вона не дає начальнику до себе доторкнутися, різко розвертається і чимдуж швидше іде до виходу.
Якраз над її головою розпростерла широкі віти груша з рясними рум’яними плодами, але їй до них абсолютно байдуже. Якби там зараз навіть злитки золота висіли, вона б їх не хотіла бачити! Вона стоїть з посірілим обличчям і відчуває, як усі образи разом підкотилися до горла важким сухим клубком, і якби зараз їй сказали, що вона помре, вона померла б без вагання.



Листочок з груші відірвався…
Сьогодні вона йшла з відром картоплі з льоху, та зупинилась перед сходами. Перед тим, як піднятися на три сходинки до дверей, вона мусила відпочити. Повільним кволим поглядом обвела подвір’я. Погляд заглиблений кудись далеко в себе, він не фіксується ні на чому. Ні, вона сама цього відра не донесе. Вона попросить когось із хлопців. Вона важко піднімається сходинами, заходить до хати і вже з порога чує у кімнаті крик.
-- Не лізь, баран! Ти чуєш?
Це кричить старший, Вітька.
Молодший щось йому скоромовкою перечить – вона не може розібрати слів.
Заходить до кімнати і баче, як по телевізору пара десятків бугаїв ганяють за одним м’ячем. Це називається футбол, і ясно, що всі троє тут: чоловік розвалився у кріслі, розкрив рота і, п’яний, спить; старший, Вітя, лежить на дивані, заклав руки за голову і кричить на меншого, Женю, щоб не переключав канал. Женька стоїть біля телевізора, тримає в руках пульт і засипає старшого аргументами на користь переключення. В інтонаціях меншого – обурення, в інтонаціях старшого – погрози.
Вона довго стоїть на порозі кімнати, ніким не помічена, чекає на першу-ліпшу паузу й нареші просить:
-- Хлопці!..
Але де там вони її чують? Вони навіть не помітили, що до кімнати зайшла мама і намагається їм щось сказати. Ось менший нарешті побачив її, і вирішує скористатися присутністю в кімнаті мами і таки перемикає канал – там також показують футбол, тільки інший.
Старший підхоплюється і з нецензурною лайкою накидається на меншого, видирає в нього пульт. Менший не віддає. Вони борюкаються.
-- Хлопці! Припиніть! Чи ви подуріли? – але голос її такий тихий, що вона сама себе ледве чує.
Старший викручує меншому руку, забирає пульт і знову перемикає на попередній канал. Менший обзиває його дебілом. Далі вони обоє лають одне одного такими брудними словами, що слухати їх стає нестерпно. «Господи, -- думає вона, -- ніби ж то й війни на світі нема. Чого ж у цій хаті вічно якесь пекло?»
Вона не хоче тут бути, вона не може тут бути, вона розвертається і виходить з кімнати, іде до виходу, відчиняє хатні двері, баче перед сходами відро з картоплею, але минає його і зупиняється аж під кроною старої груші. З крони зринає іще один, останній лист і падає якраз до самих її ніг. Її коліна м’якнуть і вона тихо опускається на лавочку.
І раптом вона відчуває, що за її спиною хтось стоїть. Ні, вона не повертає голови, та знає, хто там: жінка в білому. Спочатку їй здається, що ще дуже рано: вона ще зовсім не готова, вона не зібрана у цю дорогу. Але жінка вже попереду, вона іде і так, ніби тягне її за собою. Вона ж дивується незвичній легкості свого тіла, так, ніби якийсь ніжний, але дужий вітер підвіває їй ноги і починає її нести до воріт слідом за жінкою у білому. І раптом у неї з’являється відчуття, що насправді вона на цьому світі ще не жила ні дня, і що це лише зараз

читати