Завантажити

Спокійні хмари й гуси в кут
Сирої і страшної ями
І вибиває з них раба
Старими грубими руками.
Ті руки виросли з гробів,
Із літа вінича зсукали,
Щоб я не спав, і не мовчали
Листи задихано…

29 червня 1988. Ніч. Казарма.

2.

Я потім все поясню…
Оксана ШАЛАК

Ми все колись пояснимо. Потому.
Коли під нами буде чорна яма,
Коли до гробу прийде сива мама
Щоб душу знов прикликати додому.
І буде свічку воскову палити,
Щоб пропалила на гробі дорогу.
Тополі шпурять у зів'ялі ноги
Усе засохле, зірване і вбите.
А хто пояснить мамі зараз? Хто
Прояснить їй сумні кафові очі,
Що ніби дощ на сірі плити площі
У подушку виплачують себе?
Дерева, гори, роботи і води
Мене питають зараз, цего дня,
Чого в душі трави нема коня?
Чого нема трави в душі народу?
Ми все колись пояснимо. Потому.
А поки що ми просто так жиємо.
Горівку п'ємо і грушки жуємо
Й пісні співаєм тихо і окроме.
А мама стане, щоб вітри не дули,
Зварить туману в мисці нам з тобою
І вилиє в кропиву під горою.
Там ми себе забудемо як хліб.
І нам складуть на наш цвітучий гріб
Усе, що ми лишили на потому.
1 квітня 1988. Казарма.

3.

Ми вже не будем малими…
брат ВІТАЛІЙ

«Ми вже не будем малими.»
Ніколи-ніколи.
Трави солодко закурені.
Прут як дзюркач –
Дзюркає ніби слабенька дитина у море.
Море єдине – в пагони захований плач.
Сльози не будуть горіти на сонці. І сонце
Більше не буде топитись в збитошних очах.
Всох виноград як забута душа буковинця.
Сива у слові наша з тобою земля.
Наша з тобою земля вже давно не зелена.
Риби з намулом закрили засвічене дно.
Гориі небо, і літо чекають на мене
Віршиків, ві… Я не буду цукрити гімно.
Те, що було, вже не буде.
Ми будем малими
Тільки у снах, та і то не завжди у своїх.
Нам залишились казки на морозі калини,
Рідне вікно, як вода у вазонку. І сміх.
Хочу піти, загарчати, розкурпати яму.
Лийтесь, помиї, у яму. Душа – для весни,
Прийде і скаже:
- А ми вже були малими…
Ґвардєйскоє, 1988.

4.

Тобі стидно, що я лежу тут?
МАМА

Зачекай мене там, де немає зелених гадюк.
У зеленому листі під снігом великого неба.
Де сотні краків, ніби сотні обрубаних рук
Над ямою віри снігами ридають до тебе.
Ще й дзвін не покличе у світ
Усіх богомільних і тих, забули про паску.
Я йду. Я горю. Та не ломиться стоптаний лід.
Не топиться. Мамо. Нема йому правди і часу.
Лиш плац стройовий. І дубові прікази. Зірки,
Що падають ніби страшні павуки на пагони.
І сіті плетуть, ніби п'яні вуйки напатки.
Та я не павук. Я занадто шаную свободу.
Я вільний, як день, як розплетена твоя коса,
Що може спалити й навіяти снігу за комнір.
Я в очі течу, як роса. Як солена роса,
Що вчно тече і тектиме в корита оскомин.
І поки свиням буде смашно смердіти мій біль,
І поки вони обгризуть мою стоптану душу,
Я виріжу їх, як з них не вимету цвіль,
Я вимучу світ і за тебе страждати примушу.
Лиш ти зачекай мене там. Ти до мене не йди.
Тут дощ. І дошки. І могила, розрита для мене.
Зелені гадюки здихають без нас як сади
Без неба.
19 липня 1988. Казарма.

МИ

…і щоби боліло
За підлих, щирих, мертвих і живих.
Мар'яна НЕЙМЕТІ
Мені болить. За тих паскуд,
Що вип'ють тріло і сиклини,
Щоб виригати тим, що йдуть
за ними.
Ми йдем по трупах і кістках,
У крові мови миєм ноги.
Несемо правду на руках,
Коли уже нема дороги.
Коли лиш вітер і сади –
Як не скалічена свобода.
Ми п'ємо кров, коли води
Нема в народу.
Ми п'ємо кров свою. Свою
Ми пісню у крові намочим,
Щоб була хата на краю
Не біла, а така як хочем.
Мені болить. Болить мені.
Ти білиш хату. Білий віник
В твоїх руках як білий цинік.
А ще півхати у гімні.
Бог дав роботу. Дав любов.
Люби роботу. І не рендзай.
Пилуй роботу. За горов
Нема поетів і Флоренцій.
Усе в тобі. В твоїй душі.
Вона висока і зелена.
Вона на чумнім згарищі
Калена.
Ти ще не знаєш. Ти біли.
Твоя робота мусит бути.
… А то, як вешні не цвіли
Вже не забути
Ні вам, ні нам, ні тут, ні там.
Чорнобиль – чорний подорожний,
Що виригав квітучо нам
Усе порожне.
Мені болить моя рука
Як теше вірші прехороші
І та, замащена така,
Що чорний біль Кухарука
Завиє в гроші.
І я завию. Зарую
Як та собака.
І покусаю. Всіх. І вас, як ви…
Однако
Чи ви, чи вітер стане, щоб
Не йшли к престолу.
Ми йдем як день,
Як чорний сніг
В пустиню голу.
Пустиня гола
Не горить
В мовчанні неба,
Бо ми ідем,
Бо нам болить
За себе.
11 липня 1988.

читати