Завантажити

усе, щоб приснили… Хоч трохи
Ожили в ожинах Дніпро і Дністер.
Насняться, нахлинуть розморені води,
Пограються серцем, як ніби човном.
У тому човні дощова Україна,
Оксана,
Ма…
«Батарея, падьем!»
І знов як по лісі, між лиси й дерева.
Дерева і лиси – німі і чужі.
Біжу, як по стежці здохлого лева
Усе
По
Межі, по межі, по межі
Ножа.
Тут з пилкою слова пропадеш. Берези
Дубовотрухляві вогнем не спалиш.
Ходи собі тихо, нічим не гризи си,
Як в сонній дубині фарбований миш.
Бо хто тебе вчує, розвиднить.
Розкаже,
Повірить, що ти не охрип, не зачах.
Та й хто ти та…
- Листя у глині.
- А глина?
- В очах
Мами…

Кунґур, 1987.

СОБІ, ШЕВЧЕНКОВІ І МУЗІ
Коли на тебе натягнули
Пагони. Ремінь і хб
Чуже, дурне, спітніле море
Давно не виділо тебе,
Щоб ти ховав у сіру одіж
Свої слова, свою любов.
Щоби чорнило, як болото,
Із кирзаків текло у кров.
Давай, розкришимось, поете.
Перебинтуєм плач і цвіт,
Щоб не дивилася з кларнета
Душа, націлена у світ.
Щоб стали небом в рамі рими
Твоя любов, твої слова.
Щоб стала квітами твоїми
Трава.
Не стій, поете. Роздивися.
Свій ніч і день у світ роззуй.
Уже іду. Ну що? не треба?
Стоїш?
Позуєш?
Стій.
Позуй.
В степу безкраїм за Уралом
У коломийках не сльота.
До мене там весна ридала
Така. Як дома. Та не так,
Як Буковина незелена
Впадає у стрімучий Прут
І цвик, позичений у крику,
Вганяє в груди. Лівий кут.
А твої внуки
В атласну свєтлую жілєтку
Поплачуться. Чумацьку путь
В тобі найдуть. Мене за тебе
На твоїй думі розіпнуть.
І буду віяти вітрилом
І падати в корчмарний сон
Коло вікон
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
«Де ми будем ночувати,
Дитиночку колисати?»
Там, де хата вишивана,
Та співанка не співана,
Та дівчина не люблена,
Горівка не пита.
А маланки, як жита.
А казок – по коліна.
Амінь
Тінь
Атласно паде
На вишиту вишнями
Землю,
На вітер й столи
Не вкриті травою.
Тінь
Як ніж
Чекає на мене
За рогом
В дорозі
В очах.
Тінь
Не питає,
Нащо натягнули
Пагони і ремінь
На море…
І мертвий, і живий, і ненароджений земляк…

Ґвардєйскоє, 1987.

ГОЛОС

Хай мовчать Америки й Росії
Коли я з тобою говорю.
Василь СИМОНЕНКО

Я не люблю Росії
З коликами у долях,
Як не куштую хліба
З неполитого поля.
Тріскаю з того поля
Лиш задубілу глину,
Щоб не летіла в мою
Ще не розцвілу днину.
Чи вже не розцвилу?
Хто тут
Скаже в таку годину,
Як журавлі вертають
Голос на Україну?
Голос той мама моя
Виплаче за весною –
Вбраною в ніжний вельон
Тесаною труною.
Голосом Україна
Струхлі бандури збудить
Й вітер козацьких чайок
Верне у наші груди.
Голос не душать хмари.
Душать хахли нездалі:
«Добре, що наші внуки
Вже не будуть ригати
З тої дурної мови,
Де лиш вино і сало
Схожі на люцьке слово
Й важносць каку-то мали».
Плач, моя мамо.
Скоро
Разом зберемось ми,
Розпалимо пожежу
В злих небесах зими.
Втвориш розмерзлі вії.
Віїв змете пітьма.
Я не люблю Росії,
Коли стоїш німа
Без голосу і без вітру
В душах, бандурах, в
В'ялому небі віри
У чистоту снігів,
Що не падуть у душі,
А душать, немов слова:
«Я не люблю Росії,
Коли
Тебе
Нема,
Мамо!»
Кунґур, 1987. Тєхтєріторія.

НІХТО

Ніхто любив мене, вітав.
Тарас ШЕВЧЕНКО

У тепло білих верболозах
Дрімає хата, як сова.
Туди тумани сни не возя.
Ніким не кошена трава
Давно чекає на нікого.
Ніхто спішить. Ніхто іде
І у більмо вікна сліпого
Коня убитого веде.
Упасти б коло тої хати
І стати нічиїм.
І там
Чиюсь тривогу покохати,
Повірити твоїм словам.
Твоїм не вмерлим, Україно.
Давно не вмерлим. І завжди.
Не плач, Оксано. В світле око
Мене убитого веди.
У тепло білім верболозі
Дрімає хата ледь жива,
А на моїй страшній дорозі
Трава
Росте ув очі мого краю,
Росте як вії на сльозах.
Ногами небо перекраю
Через свінарнікі і свині,
Через гадючники і цвіль
У світле око України
Як сіль.
У тепло білім верболозі
При давній хаті нічиїй
Спіткнися на моїй дорозі,
Вклонись не скошеній траві.
Не скошеній ніким, ніколи.
Вона чекає на коня,
Що прийде перекотиполем
Під бунчуки нового дня.
І я прийду. І ми. Нас – море.
А ти – Ніхто – уже іди
І братію, сиру і голу,
З усіх помийних ям жени –
З усіх кунґурів і кунґурищ,
Із психосховищ і могил.
Пил
Падає з пилки
Часу
На нашу хату,
На нічию.
Кунґур, 1987.
Наряд па сталовой.

ЖМУТ ЛИСТІВ

1.

Такий лист якийсь задиханий…
Мар'яна НЕЙМЕТІ

Твої задихані листи
Мені задихано сказали,
Що в мене гори і сади
(У мене!) мого друга вкрали.
І стало пусто. Стало так,
Немов здоровому вмирати.
І я си згорбив, як жебрак –
Пошняпав друга здоганяти.
Так було тепло того дня.
Аж не сварилися народи –
Щасливо плакала земля
Високу музику свободи.
І що нам порохи! І що
Нам бруд у людях і вовчицях,
Коли за вибитим вікном
Жене висока блискавиця

читати