Завантажити

Львовом, здавалось, урвалася хмара, й дощ періщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками котилася брудна повінь; і було боляче дивитися, як серединою вулиці, взявшись, немов діти, за руки, брели понуро старі єврей і єврейка; промоклі наскрізь, байдужі до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з ніг, вони кудись йшли собі та йшли посередині повені, посвічуючи своїми жовтими опасками на рукавах.
Ми з сином довго спостерігали крізь вмите вікно за цією жалюгідною парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, і було нам боляче за цих двох старих зневажених людей... і було нам боляче за нашу безпомічність, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили поліцейські, гестапівські очі... зорили за ними кулемети та автомати.
— То лише починається, — порушив мовчанку мій син. — їх зігнали докупи, в гетто... зігнали й цілими тисячами вистрілюють. Ти чув про це, тату? — спитав він мене і палаючими очима блиснув мені в обличчя. — Ти вчив мене з колиски, з першого кроку творити добро. Так? — Він вхопив мене за руку; він не дав мені відвернутися, потупити погляд. — То як я маю сховатися, втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлінням мамин хліб, учити дітей пізнавати письмо, коли ось світ залитий брудною повінню... і серед повені, видиш, ідуть на смерть люди. Хто їх оборонить?
— Але чому ти?! — скрикнув я, вмить забувши про високі ідеали, проповіді, які виголошував і вкладав синові у серце. — І що ти вчиниш супроти сили... супроти страшної машинерії, що пре й пре на схід, розтолочуючи під собою силу совіцьку. Вони вже десь у дебрах Росії, в глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть твої друзі супроти цієї сили? Застрелити якогось німака із-за рогу? Що значить один німак, коли їх мільйони і мільйони, і всі зубаті, і всі при зброї?
Мені здавалось, що Роман не зможе мені відповісти, що я загнав його в тупик, але він, не криючись, бо чого, власне, мав би від тата ховатися, десь з-під стола, з потаємного, мабуть, сховку, добув стос листівок, надрукованих на картках учнівського зошита... одну листівку він простягнув мені. Машинка друкарська була стара, та й «машиніст», мабуть, трапився недосвідчений, бо літери вистрибували то вверх, то вниз і сиділи на учнівських лінійках, як ластівки на телефонних дротах; а все ж око звикало до ластівок, згрібало їх докупи: було там написано, що головне тепер не впадати в розпач. Звичайно, нічого доброго нема, гітлерівські орди топчуть нашу землю, та недовго, ні, недовго їм топтати. Настане час, і покотяться вони назад, розтрощені, і знову над Києвом, над Львовом, над усією нашою землею замайорить червоний прапор. Треба сьогодні у це вірити, віра — це могутня зброя, чуєте, браття і сестри!
— Це ти писав? — спитав я Романа, який не спускав із мене очей. Йому, вочевидь, хотілося побачити мою реакцію.
— Може, і я, — відповів він, посміхаючись. — Я їх писав, а сьогодні вночі маю розклеїти.
Я уявив осінню мокру ніч, темні, як ущелини, вулиці Львова, принишклі кам'яниці, брами, патрулі, постріли... і серед виру нічних небезпек від муру до муру, від брами до брами перебігає мій син, розклеюючи листівки, що кличуть вірити в перемогу Сталіна над Гітлером.
— А сам ти... ти віриш, що так станеться? — спитав я Романа. — Віриш у червоний прапор?
— Якби не вірив, то хіба брався б за це діло... хіба я зв'язався б із підпіллям, із старими моїми приятелями? Ніби тобі не відомо, що за кожну нашу листівку гестапо готове тричі послати тебе на смерть.
Я хитав головою, про три смерті з ним погоджувався, нині не треба аж цієї підпільної прокламації, щоб тебе тричі послали на смерть, нині досить одного бунтівного слова, ненависного погляду. Лише погляду... Мене цікавило інше: наскільки він щирий і правдивий з самим собою? Може, він бачить свою смерть у романтичному ореолі борця? Може, мій син не уявляє, що значить зникнути з лиця землі... а головне, в ім'я чого зникнути?
Та як я міг запитати про це Романа навпрямки?
Дощ тим часом не переставав. Вулицею далі котилися униз, кудись у каналізаційні люки брудні буруни, і я знову уявив сина посеред ночі й посеред брудних цих потоків.
— Ти хочеш про щось мене спитати, тату? — обізвався по довгій мовчанці Роман. — Я бачу, що ти щось вишіптуєш про себе, — посміхнувся він, радий, мабуть, що підмітив мою звичку: інколи свої думки, немовби для того, щоб вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепіт. Про це знали тільки моя дружина і син.
— Мабуть, моє питання буде стосуватися не тільки тебе особисто... так, не тільки тебе воно торкається, воно до багатьох, і до мене в тому числі, — заговорив я, ходячи по кімнаті. — Тобі відомо, що я завжди намагався триматись осторонь усяких партій... я переконаний, що кожна партія, якщо тільки ти стаєш її членом чи й лише симпатиком, диктує тобі свої порядки,

читати