Завантажити

діло до товариша Ступи, я не боюся ні його викриків, ні його погроз, ні смердючого мата, не боюся навіть розчепіреного на столі кулемета, що чорним оком недрімливе поглипує на читальняний зал (Господи, той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно виріс із страху, я навіть можу зауважити товаришеві Ступі, що не пасує тримати людей під кулеметом... кулемети для поля, для бою, а тут жінки, діти, діди й вчорашні фронтовики, яким ще сняться атаки й котрі знають справжнє призначення кулемета.
Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то тут, то там біля чужих воріт і нібито когось визираю, жду, що ось-ось скрипнуть ворота і на хвіртку вийде ґазда або ж ґаздиня і ми удвох почовгаємо цього вечора до читальні; я мимохіть ловлю себе на думці, що навмисне розтягую дорогу, роблю її довшою, звивистою, я немовби відсуваю читальню кудись у дебри, щоб до неї можна було дійти хіба що на світанку.
А може, й не варто до неї заходити?
Вечір випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба сіялася мокра сажа, і було таке відчуття, що чорнота обліпила тобі ціле обличчя й руки, й ти увесь обсипаний і просякнутий чорнотою, і душа твоя теж скніє в чорноті, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому жовті вогники у вікнах ха'т; вогники ці були схожі на кволе квітування болотяного латаття; цвинтарне, глухо шуміли над лататтям невидимі у високості дерева.
Із-за котрогось дерева, із-за плота, як ножем, ударило мені в обличчя світло ліхтарика.
— Стій! Руки вгору! — прохрипів пропитий бас, ховаючись за променем світла. І я не здивувався б, якби слідом за окриком прошила темряву автоматна черга; я уже звик до стрілянини, настав-бо такий час, коли стріляють з відваги й з переляку, коли стріляють, щоб нібито знищити старе й посіяти нове.
Хіба автоматом щось добре посієш? І чи направду добро повинно утверджуватися автоматом... і взагалі жорстокістю, смертями, примусом?
Я рук, однак, не підняв, не з відваги так вчинив, просто я впізнав по голосу Петра Когутика — струбка з місцевого гарнізону самооборони.
— Чого це ти, Петре, людей лякаєш? — спитав я. Він мовчки обійшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?
— Надто довго йдете, вчителю,— сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину.— Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспішити.
— Живого чи мертвого? — спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, і автомат, певно, дивився мені в спину.
Чого б це автомат повинен дивитися мені в спину?
Чого б це кулемет на сцені повинен дивитися мені в груди?
Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвіявся попелом на полях під Майданеком. Ми, бувало, до війни, коли він приїжджав на вакації спершу з бистричанської гімназії, потім із Львівського університету Яна-Казимира, немало дискутували про землю і про владу, про ту Україну, що починалася за Збручем... ми мисленно Збруч-річку переходили вбрід, й обітована земля лежала перед нами осяйна, вільна, весела, принаймні такою її бачив мій син... бачив і вірив, що до цієї землі, до Великої України прилучиться також Галичина, в боротьбі за возз'єднання він вбачав смисл свого життя, і я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тішитися сином, а чи маю над ним плакати.
Я колись його остуджував — і тоді річка-Збруч глибшала, ставала прірвою, через яку ніхто не міг перекинути кладку, бо не все аж таке радісне за Збручем відбувалося, це тобі, сину, здалека так видається, що там заледве не рай на землі... а в тому більшовицькому раї, чуєш, газети пишуть, вимерли від голоду шість мільйонів українських селян... шість мільйонів... шість... а в тому раї арешти й розстріли; а в тому раї не довіряють навіть твоїй партії, вам усім, галицьким, польським та білоруським комуністам, і розігнали більшовики вас, відреклися від вас як від зрадників. Як це можна зрозуміти?
Мій син мовчав; він, певно, сам багато чого не розумів... не розумів ні голоду, ні арештів; він, певно, не розумів, як світла начебто ідея вживалася в буднях з жорстокістю, із смертями; і, може, він сумнівався, і було йому боляче за шість мільйонів загиблих з голоду, він, може, плакав за ними в душі... і душа його кервавилася, та коли німак у сорок першому зайняв Львів і рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з комуністичним підпіллям, ходив на диверсії, писав і розвозив летючки... писав, що настане час і знову над Львовом замайорить червоний прапор.
Я якось відвідав його у Львові, власне, кликав додому, в село, мовляв, перечекаєш в затишку лиху годину, в школі знайдеться для тебе робота, та й не голодно так, як у місті, і картопелька своя, і буряк, і хліб мама спече, і якась курка порпається на подвір'ї.
Осінь тоді була. Сорок перший рік. Над

читати