Завантажити

— спитала несподівано Корчувата. Це питання, мабуть, тільки тепер, у цю ж мить шибнуло в її зболеній голові; встромила в мене очі, як два розпечені шворні, й очікувала відповіді. — Слухайте, скільки є на світі Україн, котра із них свята, правдива, а котра — фальшива? Чому наші хлопці... ті, що в лісі, й ті, що зі Ступою, взаємно себе поборюють... за які України вони лягають в могили?
За верандою, за розпацьореним мокрим склом, на яке тут і там поприліплювалося, як тонкі прозорі долоньки, виноградне листя, дотлівало сонце; призахідне проміння підпалило село, мою веранду, і виноградне листя, що було схоже на розпростерті людські долоні, кер-вавилося червоним.
— Як це просто, Софіє, — сказав я і посміхнувся своїй простій і ясній думці. — Україна на світі тільки одна. Тільки оця, що за вікном... тільки та, якою живемо і дихаємо і в яку ляжемо спати. — Я розхвилювався і в мене заболіло серце. Не треба було, мабуть, щось доводити цій жінці, переконувати; я відразу відчув, що мої слова її не переконали, не зворушили навіть, вона жила Україною своїх синів, нею перейнялася, і її, Україну, розуміла; сини її навчили таку Україну любити.
— Одні красні слова, пане професоре, — нахмурилася Софія. — Я не сподівалася від вас... Україна за вікном, пане професоре, уярмлена більшовиком... нема, отже, України, є потолочена, спалена земля. Хіба не бачите, що робиться?
— Кожний розуміє Україну по-своєму, — навіщось я сперечався. — Мій Роман, наприклад, бачив образ України... України для всіх.
— Хочете сказати, пане професоре, що мої сини воювали, гнили у схронах, проливали кровцю, тільки жадаючи України для себе... кожний для себе... кожний пайкував її на п'ять чи на десять моргів грунту... кожний хотів за України стати війтом, міністром чи й президентом? Так? — Зрештою, вона не чекала моєї відповіді, вона її просто не потрі-бувала; вона засміялася сама до себе, але сміх її був смутний. — Я ніколи не чула, щоб мої хлопці поміж собою говорили про якісь посади чи про вигоди. Що ні, то ні. — Вона дивилася перед собою просто, мовби відчинилися перед нею двері, за якими розстелилася далечінь... і у цій далечіні вона побачила своїх синів. — Україна була для них світлом... а вони, мої соколи, були мотелями, які летіли на це світло, на цей вогонь, щоб згоріти дотла. І знаєте: цікаво мені, чи ви інколи думаєте про моїх синів, про їх смерті? — повернула до мене голову. — Чи, може... чи, може, ви на боці свого сина... ні, ви не можете бути на боці свого сина, хоч ви його любили. Роман і Ступа в одному іконостасі. Якби ваш Роман воскрес... якби він побачив, що Ступа виробляє у наших Горопахах. Тисячі й тисячі Ступ на нашій землі. Роман від них би відвернувся. Він був би з моїми синами.
Ні, я не подумав, що вона має рацію, не впевнений, що мій син пристав би на терор. Я так і сказав їй:
— Не знаю, чи пристав би він на терор, на смерті.
— А що робити, — зітхнула Софія. — Мус, професоре. Ворог обсотав землю сексотами, зрадою, підкупом, обіцянками про якусь щасливу червону Україну, і треба... ой треба проти цього воювати. Бо червона Україна — це обкервавлена земля.
Я слухав її і думав, що ніяка вона не божевільна. Очевидно, сум за синами часом затьмарював їй мозок, але це миналося: сьогодні її очі були чисті, виплакані й вимогливі. Я здогадався: це люди навмисне робили її божевільною, рятуючи від висилки... ціле село було на її боці.
— А знаєте, професоре, — сказала Софія згодом, — чого я прийшла до вас... не прийшла, прецінь, сперечатися з вами, я вас люблю і шаную. Хочу вас попросити, щоб ви поїхали до Лисичан до начальника районного енкаведе: най мені покажуть, де поховані мої сини. — Сіла на поріг, спустивши ноги на приступці, і здалося, що готова тут сидіти довіку... була готова тут висидіти мою згоду.
Була смішна, бо я без довгої надуми, без виважування і сумнівів сказав, що таки завтра поїду в райцентр й викладу товаришу Пополудню її просьбу... і чом би, зрештою, не попросити, могла й раніше до мене прийти, мені самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь відмовляв, якщо траплялася біда, чи не заступався за людей за Польщі й за німців, а тепер тим більше.
Вона чомусь не повірила жодному моєму слову; вона, напевне, подумала, що марною обіцянкою чимдуж випроваджую її з веранди, бо не подякувала навіть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софія просто втомилася, вичерпалися усі її фізичні запаси. По очах, по обличчю було видно, що її душу обсотує тихий байдужий туман; очі побіліли, усміхнулися і подобріли.
Вона йшла до воріт уже зовсім веселою, мугикаючи якусь співанку. На стежці раз по раз оберталася до мене й пирскала сміхом... і гасила сміх долонею.
А вечір лежав, як мокрий лис, попід тинами й пильно слухав.
 
9
Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Іван Ми колайович Пополудень; він прийняв мене одразу, як тільки-но черговий біля вхідних дверей доповів по телефону, що

читати