Завантажити

Мацюпінька неначе відроджувався... і не знати було, чи він тішиться чужою бідою, чи просто йому радісно відчувати своє гейби вічне й безтурботне існування, бо бив у бубон і бив, що аж здавалося — собача шкіра не витримає і трісне, а з кутиків Мацюпіньчиних губ, з привідкритої пащеки стікала піна.
А очі при цьому метали іскри, сіяли навколо себе задерикувату веселість.
Одначе коли Мацюпінька забубнив коло моїх воріт, я ще не здогадувався, що чимсь провинився перед владою, таким способом і раніше кликав мене Мацюпінька до сільради виписувати «зобов'язання» на поставки ґаздами збіжжя, м'яса й картоплі або ж, скажімо, прочитати підліткам, яких забирали на Донбас, лекцію «про любов і дружбу», мов на посміховище, а підлітки, мої ж учорашні учні, сиділи одурілі від горілки, від страху перед невідомістю, від сліз; траплялося, що Мацюпіньчин бубен провадив мене в «гарнізон» до струбків, де на кумачі великими літерами я писав лозунги, щоб нам вічно жив і був здоров наш учитель і вождь товариш Сталін.
Отже, Мацюпіньчин бубон мене не стривожив, суботнє «промивання мізків» стало обрядом, само собою зрозумілим, Горопахи і я з ними звикли, що в читальні на сцені стояв стіл, накритий червоною скатертиною, на ньому — графин із водою, а поруч — наготовлений, напевно, для постраху дулом до залу, оперів «дехтяр»; за кулеметом сиділи з одного боку голова сільради Петро Щерба, а з другого — писар сільський Гриць Воливач, який, уміючи, з однаковим успіхом списував у канцелярії стоси паперів спершу з білим орлом у куті, потім — серпом і молотом, генерал-губернаторським гакенкрейцом, а тепер оце знову, повторно (бо «другі совіти прийшли») хукав на печатки з серпом та молотом. Оддалік чаділа велика, на всі, мабуть, «десять нумерів» гасова лампа, яка щохвилі хапливо підморгувала, то пригасаючи, то знову спалахуючи, мовби із-за мальованих картин з ідилічними українськими хатками й тополями повівав вітер; і навпаки — дві малі лампічки, що звисали на дротах посеред салі, блимали рівно і жовто, немов свічки на гробах у тихий вечір.
Сам же товариш Ступа стояв осторонь від стола, збоку, якось окремішньо, нібито його й не обходив червоний стіл із наготовленим до стрілу кулеметом; голена його кругла голова, плескате обличчя часом то зблискували червоною міддю, то враз бралися чорнотою, і мені, бувало, коли спостерігав гру світла на його лиці, здавалося, що із лобатої впертої Ступиної голови видобувається назовні часом лють і нетерпіння, часом — заспокоєння, а часом душа його починала нудьгувати.
Так мені видавалося.
А товариш Ступа тим часом починав ходити по сцені сюди-туди, поскрипуючи чобітьми й портупеєю, виглядало, що він сам себе накручував, як накручують годинник, перебирав у голові, як колене каміння, слова, зважував їх, чи замашні, чи будуть болючі, пбтім, раптом забувши про своє накручення, викрикував, що стариня бере з собою до церкви дітей і калічить їм душі релігійним опіумом, а цим душам піонерським, шляк би вас ясний трафив, належить, коли виростуть, будувати світле майбутнє... як вони будуть його будувати, розм'якшені, залякані Богом і чортом, притишені молитвами, коли навколо ворожий світ і його, той світ, треба, як скелю, прогризти своєю твердістю і стійкістю; а комусь товариш Ступа погрожував Сибіром, Соловками за те, що таємно помагає бандерівцям, передаючи їм у схрони самогонку, сало і хліб; я знаю, прихвосні собачі, куркуляки, що помагаєте, бо інакше бандери у схронах видохли б до ноги, але я не маю іще в руках точних фактів, прізвищ, я поки що нікого не зловив на гарячому, але завтра, будьте певні, зловлю, дізнаюся, буду мати список, бо є серед вас, хоч і зрідка, порядні люди, які, дарма що їх за найменшої підозри бандери вішають і стріляють, допомагають органам викривати бандпідсобників, сволоту класову. Ви собі, хлопи, мислите, що в селі урядує тільки гарнізон струбків та оперуповноважений Ступа? Повинен вам сказати відверто, що в Горопахах є люди, які служать мені, як вуха й очі. А ви як думали? Як війна, то війна. Всі засоби добрі. А крім того, робиться це для вашого щастя і добра. Що, ні? Гадаєте, що я щомиті наражаюся на смерть тільки заради того, щоб мені, Ступі, чи ще комусь там у районі чи в Бистричанах їлося смачно і спалося глибоко? Чи я отут стою перед вами, гризу своє серце й очікую, що з отого ось кутка коло дверей пальне хтось кулькою мені в груди тільки за те, що платять мені якісь там рублики, дають чоботи й шинелину? А я стою отут, як перед розстрілом, за вас. Ви мене знаєте...
А коли у Ступи вичерпувалися загальні погрози і поточні розпорядження, він брався, скажімо, аналізувати недільне казання старого нашого священика Григорія Боднарука, доскіпливо приглядаючись до кожного слова; здавалося навіть, що теє слово брав на долоню і перевертав його на всі боки і вишукував у ньому підозрілу антирадянську агітацію. Опісля, розправившись з духовним отцем, брався розглядати якісь сільські події, які, на його погляд, були варті уваги. Наприклад,

читати