Завантажити

виголосив мені вирок! За мною стоять Горопахи, учні сьогоднішні, вчорашні й позавчорашні, я понад тридцять років учу їх добра, вони знають кожен мій крок, я не таївся перед ними нічим, і вони теж не таїлися переді мною.
Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вірив, що моя наука проросла в кожного в душі і кожен сьогодні стане в моїй обороні.
— Най люди скажуть... най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, — сказав я тихо. — Хай вони посвідчать.
Я був упевнений...
О так, я був упевнений, що ціла читальня зараз встане й підніме вгору кулаки, не злякавшись націленого зі сцени кулемета; я цілком був упевнений, що опер зійде зі сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю; я не просив у людей помочі, я вірив у їхню підтримку; я споглядав на Ступу, і мені було його жаль; він ціпенів посеред сцени, заклавши по-наполеонівському руки на грудях; кулаків його не було видно; але минали довгі хвилини, саля за моєю спиною німувала... так, саля німувала, і я тепер уже виразно побачив Ступині кулаки: в обох сціплених кулаках він тримав людські душі, і я зрозумів, що сьогодні Горопахи не стануть мене боронити.
І я не знав, хто сьогодні був більше потоптаний: я чи Горопахи? Я не міг дивитися людям у вічі; люди не могли дивитися мені у вічі; люди мене зрадили.
І я пішов од них геть.
 
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
12
Мама скрипнули дверима, поклали дійницю на лаву і, зітхнувши, сказали:
— Облава, сину. До школи нині не підеш.
Був ранок пізньої осені. Густий туман, як хмара, впав на село і стояв непорушне, заклято: за вікном не було видно ні вулиці, ні садів, нічого, і не було чутно ніякого згуку, собаки не гавкали і не піяли півні, було таке враження, що Горопахи втопилися у білій безодні вище голови, вище дзвіниці й церковних смерек, і все, отже, живе в селі вимерло, захлинулося білою білизною, і лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
— Звідки ви знаєте про облаву? — спитав я маму недовірливо, і в ту ж хвилину пожалів: я помітив, що, цідячи молоко, мамині руки тремтіли, і цідилко дрібно цокотіло об криси горщика, а на її обличчі застигла тривога.
Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нічого такого підозрілого сині кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно і боляче, що два-три енкаведисти або й більше вломлювалися на подвір'я, в хату й високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи бандерівських схронів, в саду, в стайні під яслами, проштрикували вилами й щупами сіно в стодолі, в хаті зазирали в кожний кут, перевертали скрині з одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм під руки, нипали на горищі, й при цьому котрийсь з солдатів уважно приглядався до мене й до мами, чи не полотніємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологічний дослід, випробовування, однак мама сиділи на лаві незворушно, закаменіло, і від неї, здавалось, відскакував підозрілий і пронизливий солдатський погляд і взагалі уся енкаведистська ворожість. Під час котроїсь чергової облави я відкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерівські краївки, вся їхня руйнація, квапливий обшук, коли часом і образи скидали зі стін, а заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнуті зі скрині мамині сорочки, мимоволі свідчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних ворогів; завойовники горланили сороміцькі слова, замахувалися прикладами, дуже часто могли й украсти якусь річ — хустину чи рушник на онучі, від них смерділо горілкою, очі щулили у вузькі щілини, й звідти цідилася зненависть, їх, зрештою, можна було зрозуміти, ці рослі, плечисті дядьки перейшли усі фронти, там вони на кожному кроці зазирали смерті у вічі, там вони поховали у чужих землях свою молодість і своїх друзів, і тепер уже стільки часу після війни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за вуглом, за парканом підстерігала їх на нашому Кам'яному полі смерть.
Через багато років, у шістдесят четвертому, напровесні я їздив на етюди по Шевченківських місцях; мене манила прозорість, глибини горбатих полів, якийсь особливий настрій, який панував тільки у Моринцях та Кирилівці; я трепетно й поспішно замальовував плахти озимини, головасті дуплаві верби, що випромінювали сум, традиційні білі хати, безліч разів малював тополі, що у провесняні дні стояли немовби у зелено-мерехтливих німбах; тополі в Шевченковому краї були схожі на святих... а може, були вони схожі на козацьких мучеників, на страчених гайдамаків? Мені здавалося, що я тут відкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повітрі, в просторі і яка таїлася в кожній грудці, в деревині, в камені.
Хіба дивно, що я почувався тут, як у храмі?
Одного надвечір'я, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався з Моринець до Кирилівки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати б, «козацького типу» дядьком. Був він, очевидно,

читати