Завантажити

щедрі дари, щоб пом'якшити біль утрати й злагіднити бодай чимось тяжку жалобу. Простий люд ламав голову, що ж то воно за дари і яких ще коштовностей не вистачає тій жінці, для якої збирано багатства з усього світу.
А тим часом Євпраксія, бідніша душею за найубогішого жебрака, поверталася з пишним почтом до Верони, де не ждало її нічого, окрім нагадування про горе й розпуку.
 
ЛІТОПИС ІМПЕРАТОРСЬКИЙ
 
У війні завжди має комусь щастити. Попервах щастило Генріхові. Брав уже не самі лиш горбки й сухі кам'янисті русла струмків. Піддалася йому Мантуя, не втрималася кріпость Мінервія. Матільда Тосканська зі своїм Вельфом не змогли захистити навіть папу Урбана, той утік з Рима на південь під руку сіцілійських норманнів, а Генріхів папа Климент зайняв апостольську столицю. Імператор став зі своїм двором у Падуї, заповідався прибути до Верони, але не квапився з тим, а Євпраксія його не чекала. Події не обходили її, ніщо не обходило. Весь цей химерний чоловічий світ особливо виразно постав їй перед очима тут, у землі, наїжаченій темними камінними вежами, що були такі непотрібні й смішні під лагідним блакитним небом. Чоловіки металися, билися, різалися, лилася кров, жорстокості щодень прибувало, щастя на землі меншало, горя більшало. Чому? Навіщо? Євпраксія вважала, що тільки нездатність до справжнього життя штовхає людей на злочини, вбивства, жорстокість. Всі вони, так чи інакше, нездатні й непридатні — і Генріх, якого знала, і папа, іцо його ніколи не бачила. Молодий Вельф так само незда-тен ні на що, незважаючи на те, що молодий, і підступна Матільда може крутити ним як завгодно.
Жінки потрясають світом. Вони мстяться чоловічому світові за його неповноцінність, однобокість, обмеженість, нони гноблять його своєю великою здатністю до життя, дарованою їм природою, а чоловіки, неспроможні збагнути справжніх причин, шукають їх там, де не знайдеш нічого, і знов і знов проливають кров, завойовують городи й замки, так ніби людина може стати щасливішою, коли замість одного каменя володітиме двома або трьома.
Імператорові щастило у війні проти папи й Матільди Тосканської, але тим часом він безповоротно втратив серце своєї молодої жони, втратив, так і не здобувши, і стало воно для нього мовби отою оточеною трьома рядами непробивних мурів Каноссою, яку хотів здобути не раз протягом цілого життя, але здобув лиш ціною власного пониження за часів Гільдебранда, а далі мав каратися цим до самої смерті, безсилий і безпорадний.
 
КУРРАДО
 
Є вогонь вільний, дико-розкований, не стримуваний і не обме?йуваний нічим, дим і попіл відлітають від нього, полум'я рветься легко й нестримно, він сам летить без упину й перешкод.
А в печі вогонь змішується з димом, давиться, корчиться в стисках у тісняві, у безвиході, він гнітиться власною силою, задихається від нерозтраченого шалу, рветься навсібіч, б'ється в камінь, гризе його, жалить і падає безсилий і знікчемнілий.
Так і людина, позбавлена волі діяння, замкнена у власному горі, як у кам'яному мішку, кинута на дно розпачу невідшкодованістю втрат, неможливістю повернень до минулого щастя, навіть коли щастя те примарливо-невловиме. Не вирвешся на волю, бо неволя в тобі самій, ти прикута обов'язком, становищем, призначенням, прикута міцно, навіки — ніхто не визволить, не порятує, не зарадить.
Ось тоді несподівано з'явився в палаці він. Все в цій землі дивувало, іноді захоплювало, іноді навіть лякало. В ньому, здавалося, зібралися всі захоплення, несподіванки й ляки цієї землі. Мав у обличчі щось мовби потойбічне, не бралася йому шкіра смаглявістю, був хворобливо-блідий, аж прозорий, весь світився чи то затаєними захватами, чи то неміччю, принаймні Євпраксія, що звикла думати про минущість і нетривкість всього сущого, ніби відразу побачила в ньому пророцтво близького кінця і мимоволі здригнулася від жалю, бо ж був ще так само молодий, як і вона, мав ті самі двадцять літ, не торкнулося його життя, далекий був од зіпсуття, що ним пронизаний вже наскрізь його батько імператор. Син імператора Конрад, званий тут ласкаво й гарно: Куррадо.
— Ваша величність, я прийшов до вас як син.
— Мій син помер.
— Але я теж ваш син.
— Ви! Сип? Ні, мій син помер.
—— Хотів би знайти для вас слова втіхи.
— Неможливо.
— Германська жінка була завжди вищою за відчай.
— Я слов'янська жінка.
— Але германська імператриця. Вона гірко засміялася.
— Тут кажуть: манська.
— Мене тут звуть Куррадо, але хіба від того змінюється моя сутність?
— Ви знаєте, у чому ваша сутність?
— Намагаюся довідатися. Впізнаєш себе не в метушняві, не в пустих словах, не в тому, чим з таким захопленням займається переважна більшість смертних. Вибудувати треба в себе в душі...
— Вибудувати що? Вежу? Таку, як тут складає з каменю кожен феодал?
— Це дивна земля, ваша величність. Коли хочете, я покажу вам дещо. Не просто розвієте нудьгу, виїхавши з цього

читати