Завантажити

Реготали барони, реготав сам Заубуш, віджартовувався: “Згоден бути й не сьомою, а десятою свинею!”
Шальке, мабуть, перевищував розумом навіть Заубуша, але стримувався, розуміючи вельми гаразд, що поперед барона пхатися пе слід, і пускав свій природний і доволі злий розум на всілякі витівки, гидоти, паскудства, немало звеселяючи тим імператора. То вхитрявся прив'язати єпископові під його широченні шати козу, і та під час казапня в соборі починала жалібно мекати. То прибивав рицаря гвіздком до підлоги в той час, як кпехт стояв не-порушно перед імператором, а тоді рицар не міг зійти з місця і падав па коліна, лякаючись, що йому відібрало ноги. То під час учти підносив од імені імператора якому-небудь баронові келих, наповнений сечею, і бідолаха мав пити до дна, хоч йому кишки в горло лізли. Шальке був високий, з шиєю такою довгою, що здавалося, ніби то мало не цілий його тулуб уперто оголюється, вилазить угору з вирізу в сорочці, враження нахабно-безсоромної наготи доповнювалося й обличчям Шальке, на якому не росло жодної волосинки, надто ж голими були його очі — без вій, блудливі, безбарвні й безвиразні, як у гадюки.
Коли сила Шальке полягала в нахабнім розумі, то в Рюде вона вся скупчилася в його руках. На відміну від Шальке, Рюде був важкий, головатий, морду мав, як підрешіток, відзначався придуркуватістю, зате ніхто не міг дорівнятися йому в силі. Якось застав свою жону в лазні голою з якимсь рицарем, перевернув дерев'яну лазню, одкрив тих нагих, щоб усі бачили. Меч скручував руками, як посторонок. Сидячи верхи, хапався в брамі за верхню перекладину і відривав коня від землі. Танцював на учтах довкола столу з бочкою пива на плечах. Видавлював у жмені олію з горіхів. Голову мав таку міцну, що висаджував нею брами, як тараном.
Найдивніше ж: у цій твердій, як довбешка, голові могли народжуватися веселі пісеньки. Шалько вмить прибринькував своєму товаришеві на лютні, і ось уже імператор потішений, і всі розвеселені їхньою новою пісенькою, яка складалася в них на кожний випадок.
Шальке! Рюде! Вони стали, як були. Один у своїй безсоромній наготі, другий у бичачій тупості, бринькнули струни в два голоси — один ляскучо-зривистий, другий хрипкий і густий — почато й доведено до кінця, хоч ніколи не гадала Євпраксія, що імператор може дозволити своїм блазням так топтатися по її горю, по душі й серцю. Імператор мовчав, і всі мовчали, а ті двоє виспівували:
Жив собі кнехт і мав жону
Вродливу, гожу, не дурну.
Ходив, бувало, па війну,
Жону тоді лишав одну.
Просив її: “Нe забувай.
З походу радісно стрічай.
Рубатимусь за короля”.
Жона йому: “Тра-ля-ля-ля”.
В землі далекій років з три
Сьорбав кнехт чужі вітри.
Жона тим часом — тра-та-ля —
З мужами різними ґуля.
Ченці, жонглери, пілігрими,
Абати, шпільмани і міми,
Купці, ловці, гравці, смільці
І розвеселі молодці —
Доволі їх для пишних втіх —
То й ставсь з жоною тою гріх.
Нестримно пухне їй живіт,
І ось синок прийшов на світ.
Кнехт трудиться для короля,
А вдома жде його маля.
От і тру-ля, от і ля-ля,
От і старайсь для короля!
Вернувся кнехт з чужих країн,
Роззявив рота: “Чи це син?”
Жона йому: “То ж не дитина.
Цей хлопчик — снігова людина,
Без тебе тут я настраждалась,
По горах і лісах металась,
Самотня, кинута всіма,
А мужа все нема й нема.
Раз якось в горах заблукавши,
Від спраги снігу в рот узявши,
Мало не крикнула я: “Пробі!”,
Відчувши плід в своїй утробі.
О страх, о жах! Через сніжину
Я мала привести дитину!
Поки мечем ти десь махав,
В мені малятко сніг зачав”.
Кнехт змовчав, посопів, а вранці
Відніс синка він голодранцям.
Ще й марку срібла — па додачу,
Жоні сказав: “Чого ти плачеш?..
Поклав я хлопця на віконці,
Забув, що тане сніг на сонці.
Перетворивсь він на калюжу,
Щоб ти... не зраджувала мужу”.
З смішної пісня ставала зловісною. Збагнули це навіть обпиті барони, ніхто не сміявся, імператор теж не сміявся, але не звелів своїм шпільманам вчасно вмовкнути, давав доспівати гидку пісеньку до кінця, заохочував своєю мовчанкою, своєю холодною байдужістю до горя своєї молодої прекрасної жони. Не їхнього спільного горя, а тільки її власного, бо для цього чоловіка вже ніщо людське не їснувало.
— Я ненавиджу вас, імператоре,— сказала вона, підводячись. Але Генріх випередив її, скочив, заляскав у долоні:
— Дари для імператриці! Дари!
Шпільманів усунуто негайно й безжально, понесено в урочистім неквапі багаті дари для Євпраксії, не знати коли й зготовлені Генріхом.
За день повсюди, де стояли Генріхові війська, дзвонили в усіх церквах на знак жалоби по вмерлому Імператорському синові. Розлетілася чутка, що імператор підніс імператриці

читати