Завантажити

світу хоч і не зовсім звичайну а все ж чоловічість. Жінка створена для очей і доторків. Доторки судилися їй лиш найгрубіші й найбезжальніші то чому ж мала відмовитися бодай від очей і поглядів? А від Куррадо мала саме погляди, й виходило, що навіть цього іноді достатньо для щастя.
Ось тоді й прибув до Верони імператор, прибув з усім своїм численним двором, мабуть, надовго, прибув без попереджень і заповідань, мав коло себе всіх улюбленців, помагайлів, лакуз і придурків, але відразу з-поміж усіх помічено й нового наближеного, навіть і не наближеного, як скажімо, звичний здавен Заубуш, а мовби притуленого до Генріха, бо ніде не розлучався з імператором, стояв позад нього, мов тінь, весь у чорному, без ніяких прикрас, без щонайменшої зброї, високий, худий, аж кістки світилися з відблисками якогось пекельного подумя па впалих щоках і палючим поглядом. Чоловік володів усіма можливими мовами, і вже це видавало в ньому пройдисвіта. Він мав нахабство втручатися в усі розмови імператора навіть у його розмову з жоною,— з цього зроблено висновок, що його вплив на Генріха не має меж. Згодом стало зрозуміло, що й до Верони імператор приїхав спонукуваний цим чоловіком, принаймні це збагнула Євпраксія.
Ясна річ, імператор передовсім зустрівся з імператрицею, бо виходило, ніби він приїхав до неї в гості, чи що. Після належних повітань Генріх не стримався і досить виразно натякнув, що прибув сюди за порадою одного свого вельми цінного друга й помічника. Євпраксія промовчала. Сказати йому, що мав би керуватися власними спонуками? Але навіщо говорити про це? Між ними вмерло все й двічі вмерло з загибеллю сина.
— Казано мені, ви забавлялися тут з королем Конрадом? — досить грубо спитав Генріх.
— Ми відвідували церкви.
— Аж на озері Бенако!
— Там є церква на острові. Вона підлягає відразу трьом єпископам: веронському, трідентському й брешійському.
— Сподіваюся, усі три єпископи виїздили вам назустріч?
— На жаль, їх ніхто не попередив.
— Тоді навіщо ж вам сповідник абат Бодо?
— Для відбирання сповіді від мене, ваша величність. Хіба ви вже не маєте свого сповідника?
За допь імператор оглух. Чи був у нього звичайний напад глухоти, а чи просто вдавав з себе глухого, аби познущатися з Євпраксії. Покликав її для розмови, відіслав усіх свідків і підслухів і знову відбулося між ними те дивне й дике, що вже відбувалося безліч разів ще в Германії. Єішраксія, ще не здогадуючись про стан Генріха, почала спокійно говорити про те, що поміг їй Конрад у тяжкі хвилини й дні, висловила надію, що імператор не стане на заваді їхнім розмовам з його сином, відвідинам околиць Верони.
— Я не шукав мого нового друга,— несподівано сказав імператор,— він знайшов мене сам. Хтось пустив гидку чутку про мою таємну недугу, і ось цей чоловік поспішив до мене, аби допомогти.
Євпраксія стривожено поглянула па імператора. Який чоловік? Яка недуга? Хіба що всезагальне зіпсуття вважати недугою?
— Ваша величність, я чула, що в тутешніх болотах легко підхопити лихоманку,— з простого людського співчуття промовила вона.
— Bin запевняє мене, що все повернеться,— сказав імператор, уперто вліплюючи погляд у свою молоду жону. Про що це? Може, про послів, яких немає з Киева ось уже рік чи й більше?
— Я не маю вістей з Києва вже так давно. Чи не спорядили б ви, ваша величність, ще одне посольство до мого отця? А чи зробити це мені самій, найнявши відповідних людей? Однак, що тоді скажуть про імператора?
Він не чув її, не хотів слухати, аж тепер вона збагнула нарешті! Бо вперто вів про своє, про того загадкового чоловіка і про свою ще загадковішу для її чистої душі неміч. Мовляв, страждали цим многі. Ще персидські царі. Грецькі й сіракузькі тирани. Римські імператори. Мало не всі. І коли сам великий Цезар, а потім цей невдаха Антоній кидалися в обійми до єгипетської блудниці Клеопатри, то робили те в сподіванні збороти вичерпність, яка неминуче настає у великих державних мужів. Він імператор уже тридцять п'ять літ. Дорівнявся в цьому Августові й Карпові Великому. Простому смертному незнане таке тривале напруження. Виграючи битви, неминуче маєш програвати щось інше. Але хто бере цілі міста й землі, повинен уміти взяти й власну жону. Це його обов'язок.
Для того й прибув до нього новий друг. Треба сподіватися...
До Євпраксії суть цієї заплутаної мови пробивалася, мовби через гірське непрохіддя. Темні слова, темні натяки, щось гидке, липке, зловісне. Знов угадувався за всім одноногий Заубуш так само, як у отих соборних пічних збировиськах, як у отих п'яти пагих, що хотіли збезчестити її, як у всьому, що стосувалося імператора і його молодої жони. За тим хижооким пройдисвітом теж стоїть Заубуш, але що їй тепер до всього? Вона імператриця, але не жона цьому чоловікові! Не жона й не буде ніколи.
Мовчки підвелася і пішла до дверей, не дослухавши Генріха.
— Я ще не все сказав! — гукнув він услід.— Ви ще не -у все почули! Як

читати