Завантажити

тебе, Євпраксіє,— виступив наперед воєвода,— поганьбив тебе тяжко. Ніби всі роки з імператором провела в блуді. Уста мої не вимовлять того. Бо знаю, що завжди була чиста і такою зосталася: хрест на цьому покласти можу.
Упав на коліна, поклав на себе хрест, дивний хрест — ліворукий. Абат Бодо не збентежився навіть цим.
— Дочко моя,— сказав спокійно,— хіба ви не скаржилися про дім розпусти, в який вас затягнув імператор?
— Імператор же. Йшлося тоді не про мене, а про імператора, про мою Журину. І вдруге, коли імператор наслав на мене нагих. Знову не про мене. Знаєте все, абате. Як же могли мено — в той бруд? І перед собором? Це — пояснення?
— Коли тільки очі бачили, то вже,— пробурмотів абат, але Євпраксія гнівно показала йому на двері.
— Я скаржитимуся на вас найсвятішому папі. Тепер підлягає оскарженню і моя скарга до собору, і ваші негідні дії, абате. Ви розголосили таємницю сповіді, та ще й неправдиво. Це гріх подвійний.
— Ваша величність, у вас замало свідків для такого тяжкого...
— Важить не число свідків. Ідіть. Сама підвела Кирпу з колін. Єпископ Федір злякано дивився на все.
— Чи гоже, дочко моя, так чинити? — поспитав.
— Ніхто не захистить моєї честі, коли не захищу її сама,— твердо відповіла Євпраксія.— Сподіватимуся, єпископе, на вашу правдивість, коли повернетеся додому.
Відправила і єпископа. Зоставила в себе воєводу. Тепер могла нехтувати узвичаєннями Каносси, бо вже нічого не сподівалася від її володарів. Купували все. Купили Заубуша, заплативши йому більше, ніж давав чи обіцяв імператор, купили абата Бодо, який прикипіло тримався коло неї упродовж стількох років, видно, вичікуючи, хто запропонує більшу ціну. Купили навіть її ціною так Званої волі, щоб потім зганьбити і її ганьбою донищити імператора перед очима всієї Європи. Що їм до її чистості, її душі, болю і страждань її? Що їм до правди, до істини? Вони пристосували істину до своїх потреб, до своєї зажерливості, невситимості — ось і все. Вельфові — уся Германія. Матільді — уся Італія, папа, а через нього — цілий світ. На заваді — недогромлений ще імператор. Звалити його остаточно поганьбленням. А починати це — поганьбленням імператриці, потоптанням її жіночої честі. Ось і скарга, ось і собор, ось і пророче передбачення абата Бодо про неминучість пояснень на соборі. Пояснення. Яке невинне слово і яким може стати злочинним...
— Ти так мені й досі нічого не пояснила про Журину,— мовби вгадавши її сплутані думки, сказав Кирпа.
— Вона вмерла.
— Ну так. Знаю про це. Але ось почув про щось там у імператора. Про ганьбу. Про Журину. Не розберу.
— Я розповім тобі все, Кирпо. Будеш моїм свідком. Хоч один правдивий свідок. Бо абат, якому на сповіді відкривалася в усьому, потоптав правду.
Вона стала згадувати все те, до чого б ніколи не хотіла більше повертатися пам'яттю. Кирпа стояв поблідлий, мовби напівмертвий, зникла його веселість, не було зухвало-молодецької косоплечості, усе зникло, усе в минулому, а що попереду?
— Не казав тобі, Євпраксіє, ким була мені Журина, та й вона, видно, не відкрилася, бо то наше. Тепер не знаю, що мені й робити. Поки не знав про Заубуша, то й нічого, а взнав...
— Я простила Заубушеві все. Він одружився з Вільтруд, яка була зі мною в найтяжчому... Треба бути милосердними...
— Хіба кажу — не треба? І я простив його, ще й не знаючи нічого. Бо обидва ми з ним обрубані. Не знаю, хто там його покалічив, а мене половчанин рубнув раз по руці, а тоді ще й по ребрах, аж прорубав там віконечко, що й душу видно. А може, вона вже й витрусилася крізь те віконце, хіба ж зрозумієш? І ти простила баронові, і я простив, а тут вийде так, піби душа моя витруситься в ту дірку і опинюся перед Заубушем без душі й без милосердя, то як тоді? Хто порадить і хто порятув нас двох, калік і недорік? Може, знаєш, Євпраксіє?
Що вона могла знати?
— У дитинстві Журнна вселила в мене віру про добрих чеберяйтаків,— сказала вона Кирпі.— Живуть у нашій землі, ніхто їх не бачить, а присутні повсюди. Доброта ж від них так і розпромінюється.
— Чеберяйчики? — всміхнувся воєвода.— Це ті, з великими бородами?
— Вони безбороді. Молоді вічно.
— Де ж таке бачено — вічно молоді? Вічно молодими бувають тільки дурні. Ось навіть ти змінилася. Бо вите не та маленька дівчинка, яку віз колись із Києва до Саксонії. Щодо того, що від чеберяйчиків доброта розпромінюється, то прожив більше за тебе, а не бачив, ї не тільки тут, а й удома. Гризуться — так. Ріжуться, душать за горло бідного чоловіка, хоч з нього вже все видушено. Князі їдять на золоті, бояри — з срібного начиння, монахи з олов'яних мис, воїни з мідних котеликів, а простий люд — з дерев'яних ложок. Ось так і ведеться. А доброта? Як сказано? Роззявленій пащі, карканню ворона, хрюканню веира, летючій стрілі, скрученій у кільце гадюці, грі ведмедя — не вір ніколи! Або ще кажуть: день хвали увечері, меч — випробувавши, лід,

читати