Завантажити

двірських дам, стала цілувати край одягу Євпраксії. Усе вмовкло, усі погляди звернуті на імператрицю, всі ждали від неї або ж прощення цьому порубаному життям і вже, власне, тим нещасному чоловікові, або її гнівливої відмови, рівнозначної жорстокості. Витончене знущання. Замкнути тебе в почесному ув'язненні, яке від своєї почесності ув'язненням бути не перестає, обкласти, оточити з усіх боків, позбавити змоги бодай ступнути вільно, без нагляду, самочинно, а тоді підсилати таку мерзенну душу, як цей барон, за прощенням. Так, ніби від її прощення або гніву щось залежить. Карають і милують лиш ті, хто мае силу, владу, можливості. Навіть прокляття мають вагу лиш тоді, коли ти маєш якусь вагу і твоїх проклять можуть лякатися. А що може вона? Безсилий гнів викликає тільки співчуття, а то й сміх. Милосердя? А що це таке, коли за ний нічого не стоїть? Заубуша прийняли милостиво володарі Каносси, йому щедро виділено баронство десь у Германії, йому влаштовують бучне весілля, розважаються, а тоді згадують, що є тут вона, імператриця. Титул пустий, а тепер, виходить, ще й ганебно-обтяжливий.
Графиня Матільда наблизилася до Євпраксії так, ніби хотіла сказати їй щось потаємне, але сичливі її слова почули всі:
— Ваша величність, ваша величність, ми з найсвятішим папою завжди виявляємо милосердя, завжди...
З неї видавлювали те слово, якого вона ніколи б не кинула Заубушеві, не відстануть, не відчепляться, сьорбатиме повітря маленька графиня з сатанинськими пасмугами смаги на личку, сичатиме, свистітиме: “Ми з найсвятішим папою...”
— Я прощаю вам, бароне, коли ви завинили не своєю волею,— холодно промовила імператриця.
Прощений, прощений! Слово вимовлено. Та чи поможе тут слово?
Заубуш зірвався з підлоги. Змолоділий, вродливий, мало ие благородний у своєму покаліченні. Вільтруд горнулася до нього з радісною одвертістю. Вклоняючись, задкувала від Євпраксії. Невже щасливі? Але як може глибоко нещасна жінка робити когось щасливим? Чи таким людям для щастя потрібна лиш крихта, лиш слово, якась мізерія?
Чимось шлюб Заубуша і Вільтруд нагадав їй одруження а імператором. Та сама неоднаковість, та сама прірва років, яку загатити нічим не дано, та сама випадковість зустрічі. Увечері, зустрівшись з графинею, хотіла сказати про це, але повела мову про свого нехіть далі вважатися жоною Генріха, виконувати пусті обов'язки імператриці без імперії, взагалі носити цей обтяжливий і осоружний їй титул. Матільда кинулась вмовляти Євпраксію, нагадала їй, що повинна відібрати в Генріха все, що їй належать, почекати наслідків своєї скарги на соборі в Констанці, бо наслідки повинні бути, наслідки прекрасні, щонайпрекрасніші. Але Євпраксія не відступалася від свого наміру, і графпня захотіла бути доброю:
— Ми з вами проситимемо найсвятішого папу. Bin своєю милістю і владою може скасувати шлюб. Але ваша скарга на соборі... Потрібен час. І терпіння, ваша величність, терпіння...
Євпраксія гірко зітхнула.
— Ваша світлість, графиня, мабуть, пам'ятає, що афіняни колись вирішили, аби мули, які перевозили тягарі на спорудженні храму, були випущені на волю і могли ластися де захочуть. Людина іноді може позаздрити цим мулам. Я б хотіла звільнитися від свого титулу без будь-яких умов, без очікувань наслідків тої скарги соборові. Повірте, ваша світлість, що мені хочеться повернутися в рідну землю. Я знаю, що германський імператор колись був кинув вас з вашою високорідною матір'ю в темницю. Згадайте, чи не рвалася тоді ваша душа і з темниці, і з тої чужої землі? Згадайте — і ви зрозумієте все.
— Ваша величність, ваша величність,— прошепотіла Матільда,— хіба ж я не розумію вас? Але ж скарга, і собор, і найсвятіший папа...
Не було ради — доводилося ждати.
З собору повернулися, перш ніж папа прибув до Каносси. Абат Бодо був у захопленні, яке йому навіть не личило. Єпископ Федір, який зовсім не знав латини і хіба що міг там перекинутися з двома-трьома прелатами, що тямили по-грецьки, жував бороду, бурмотів, що на соборі було “вельми і вельми...”, воєвода Кирпа зневажливо махнув єдиною своєю рукою.
— Ні пес, ні видра, імператрице. Обмовив тебе на соборі абат Бодо.
Сказав це при сповіднику і при єпископі Федорі, отож при свідках, Євпраксія стривожилася.
— Отче,— ввернулася до Бодо,— ви не сказали суті. Про мою скаргу. Про наслідки.
— Блаженні,— завів свою пісню абат, але Євпраксія зупинила його рішуче й недвозначно:
— Воєвода сказав, ніби ви мовили на соборі слова негідні. Чи то правда?
— Дочко моя, звідки цей чоловік знає, що я мовив? Адже йому недоступне розуміння...
— Вважаєш мене ігнорантом у латині,— втрутився Кирпа,— та забув про шість літ, проведених мною в Кведлінбурзі. Що мовив ти на соборі про імператрицю? Може, повториш?
— Дочко моя, там вимагали пояснень,— трохи змішався абат,— там конче вимагалися пояснення, і мені довелося їх дати, як ми й домовлялися з тобою.
— Які ж пояснення?
— Він обмовив

читати