Завантажити

найперше! Мене вже так обдурила, що далі й нікуди. Що обіцяла, а що дала? Моє все забрала, моїм військом побила Генріха, тепер готуються зі своїм папою до торжества, а мені — знов ховайся за гори і бийся з графами за корону германського короля.
— Германський король уже є. Конрад.
— Го-го! Король буде той, кого викричать барони та графи в Аугсбурзі або ж в Трібурі, чи де там зберуться. Звалять імператора і зберуться. Це вже я знаю. А папа благословить. Мене ніхто не викричить, бо я Матільдин муж. А Матільда не підпустять, бо імператора вже не буде, то нащо Вельф! Ще ж скажу, воно й підпускати ні до чого. Го-го! Ваша величність, не вірте цій бабі! І лисому не вірте. Лисий — то папа. Ви його не бачили, то й ліпше. Я б і не радив.
— Це вже моя справа,—холодно сказала Євпраксія.— Ви не питали нічиїх порад, зв'язуючи свою долю з графинею Матільдою, так само я...
— Я? Порад? Го-го! Ваша величність, мене примусили! Намовили, спокусили, обкрутили довкола пальця! Погляньте на мене, хіба не бачите: я довірливий! Але я виріс у горах, там прості люди, там все видно, і в нас є нюх, Го-го! Я вже чую, ось-ось графиня мене витурить! З своїм папусиком, папунчиком, папунятиком вони мене виплюнуть, як виноградну кісточку. Ніхто й не запримітить! Ця розпусна баба, вона спробувала вже трьох пап...
— Мені неприємна така розмова, ваша світлість.
— Даруйте, ваша величність... А ви — така незвичайна жінка. Коли я вивозив вас з Верони, то заприсягнув сам собі: “Слухай, Вельфе, ти не повинен нікому дозволити збиткуватися над цією красунею!”
— Я вдячна вам за поміч, за увагу.
— Пусте! Хіба то не мій обов'язок—захищати такий дивний витвір природи! Але графиня зі своїм лисим — вони вас проковтнуть. Мене виплюнуть, а вас проковтнуть. Спершу визволили з вежі, послали до Верони мене з військом, тепер видадуть Генріхові.
— Графиня запевняла мене, що ніколи цього не допустить. Ще сказала, ніби ви мали прогнати послів імператорових якомога далі.
— Я й прогнав! Думаєте, не прогнав? Го-го! Та вони з папою покличуть сюди самого імператора, як їм на те буде вигода. Це страшні люди, ваша величність.
— Все ж мені хотілося вірити в людську порядність графині. Про папу й казати не смію.
— Ваша величність, для них немає нічого людського! Проста річ для них дорожча тисячократне. Матільда за якусь паршиву свою книгу або коштовний камінець перегризе вам горло. Лисий папа за свій срібний дзвоник або за оксамитову шапочку, якою прикрашає свою лисину, відлучить чоловіка від церкви, нацькує на нього всіх єпископів! Коли й мали ви спокійне життя, то це в тій вежі. А тут — однаково що попасти в гадюче кубло! Цей Урбан, як усі лисі, вельми ласий до жіноцтва, графині йому вже мало, бо...
— Казала вже: гидко мені слухати.
— Я не про те, ваша величність, простіть. Я дурний, базікаю не про те. Але я молодий, ваша величність, погляньте на мене, я молодий, як і ви. І я — чесний.
Євпраксія усміхнулася цій простоті, до того ж, слід сказати, простоті доволі нахабній,
— А що? — помітивши її усмішку, вигукнув Вельф.— Хто скаже, ніби я нечесний? Коли даю слово, то дотримуюся. Коли вже полюблю, то навіки. Коли... Та я не про те, ваша величність. Я прийшов сказати вам... Застерегти.
— Вдячна вам, ваша світлість.
— Але що застереження? Вас вжалять так, що й не почуєте. Вам треба втікати від цих людей. Негайно!
— Втікати? Куди ж?
— Зі мною.
— З вами?
— Так, я...— Вельф важко впав на коліно, вхопився за край її одягу,— я, ваша величність, я готовий бути вашим рабом.
— Я караюсь в думці саме тим, що не зауважувала довкола себе рабів досі.
— Не хочете рабом — другом вашим. Ваша величність! Я... ви... ми. Ми могли б стати мужем і жоною. Я ніколи б...
— Мужем і жоною? — Євпраксія сміялася вперше за багато років.— Але ж між нами така жахлива нерівність. Ви називаєте мене “ваша величність”, я — імператриця. Як же то все може бути?
— Ну, ми втечемо. Як утекла графиня анжуйська з королем Франції.
— То ж графиня. Графині стати королевою Франції почесне, імператриці ж перетворюватися на герцогиню? Навіщо?
— Для вашого порятунку, ваша величність. Вони вас знищать. А я... Я захистив би.
— Зумію захиститися сама. Дякую вам, але помогти мені вже ніхто не зможе. Окр'м того, не маю наміру залишатися в цих землях. Поїду додому, до Києва.
— До Києва? Ваша величність! А ваше майно? Ваші багатства? Ви хочете все покинути?
— Я не маю нічого. Усе в руках у Генріха.
— Ми вирвемо в нього все, що вам належить!
— Що важить багатство в цьому світі?
— Багатство? Ваша величність! Багатство — це все.
— Тоді ви найщасливіший чоловік. Адже ви з'єднали свої багатства з багатствами графині Матільди.
— Го-го! З'єднав! Матільда не підпускає мене навіть до своїх золотих тарілок. Це страшна жінка. Вона б загарбала цілий світ, і все лиш для себе. Баварці вразливі на

читати