Завантажити

— Я годуватиму його, купатиму. Ви пускатимете до самого неба. Сокольник дасть нам пташок для годівлі.
Я поставлю для сокола воду.
— А що скаже абат Водо? — всміхнулася Євпраксія,
— Хіба бог — проти птаства? Адже й божий дух злітає птахом.
— Не соколом же — голубом.
— Це коли він ні з ким не воює. А в Германії єпископи постійно воюють. Тут, виходить, теж. Хіба то не божий "дух штовхає їх до того?
— Спитай абата Бодо.
— Я боюся його. Він такий суворий.
— Сокіл суворіший, а ти не злякалася. Бачиш, які в нього пазури. А крила? Мов залізні.
— Однаково це птах.
— А коли помітить у нас сокола сторожа?
— Ваша величність, вони не помітять!
— Чому так вважаєш?
— Вони ніколи не дивляться вгору.
— Як ти довідалася?
— Ваша величність, вони не можуть дивитися вгору. Так само, як... як ви не можете дивитися вниз.
— Не вигадуй, Вільтруд, ліпше нагодуй сокола. Так встановився зв'язок між Вежею п'яного кентавра і Соколиною вежею. Мовчазна виміна поклонів і поглядів, перельоти птахів, нестримний дух волі. Забуто про сум, про самотність, відкладено книги, не зауважувано тепер ні трав, ні квітів, ні зелених дерев, ні щедрот літа—у небо, у небо, тільки в небо!
І, як то завжди буває, що більше прагнеш до неба, то болючіше доводиться відчувати тверду землю суворої безжальності. Євпраксію відкинуто було несподівано, ніщо не вказувало на те, що мало статися, колись вона нетерпляче ждала змін, їх не було, тепер не ждала нічого — зненацька поставлена була перед вибором. Але перш ніж вибирати, мала пройти ще одне коло свого пекла, свого мучеництва. Хоч спала Євпраксія мало, але десь передсвітом все ж западала в міцний сон, який того разу був порушений брутально й незвично. Тепер чи спала, чи й не спала, бачила, чи, може, марила, а то й просто згадувала, хоч сказати відверто, час був не для згадувань і не для нагадувань. Може, то було й не з нею, бо вже за кілька десятків літ нібито сталося з одним безпутним монахом, і він описав з'яву, поклавши тим своїм описом початок традиції, яка вже не мала кінця і прилучала до цієї дивної справи людей навіть геніальних. Ще в Кведлінбурзі, де було зібрано все рідкісне, що вийшло будь-де з монастирських скрипторіїв, Євпраксія могла прочитати ту книгу лисого безпутного монаха, могла й не прочитати, це не важило, бо ж однаково судилося їй пережити те саме і побачити в своїй вежі ще й духа злоби.
Воно з'явилося перед сонною Євпраксівю на світанні. Маленьке й відворотне страховисько, що ледь нагадувало людську подобу. Воно було невеличке на зріст, з довгою і худою шиєю, спитим на синець лицем, чорними очима, лоб мало зморшкуватий і вузький, плоский ніс, величезний рот, товсті губи, підборіддя коротке й загострене, цапину борідку, вуха прямі й гострі, волосся брудне й сторчком, зуби мовби собачі, потилиця звужеца на клинець, випуклі груди, горб на спині, відвислий зад і смердючий одяг. Все його тіло здавалося зсудомлене від руху. Страховисько вхопилося за край її ложа, страшно потрясло його і стало кричати: “Ти недовго зостанешся тут!”
Євпраксія прокинулася від жаху. Коло її ліжка стояла в темряві Вільтруд, біліла в пітьмі чистим своїм лицем, тихо кликала:
— Ваша величність, ваша величність!
— Що тобі? Налякала.
— Дозвольте, ваша величність.
— Що сталося? Ти з'явилася мені в образі злого духа. Досі вискакує серце з грудей, як згадаю те, що бачила щойно. Чому не спиш?
— Дозвольте йому ввійти, ваша величність.
— Кому? Хто тебе прислав?
— Він хоче вам добра, ваша величність. І я завжди хотіла вам добра.
— Хто? Про кого ти?
— Там барон Заубуш, ваша величність.
— Барон? Уночі? Тут? Чого йому треба?
— Дозвольте йому сказати, ваша величність? Євпраксія прокинулась остаточно. Побачити наяву диявола, мало не доторкнувшись до нього рукою, і почути, що десь тут Заубуш? Забагато навіть для неї, хоч уже відвикла дивуватися. Але Вільтруд просила так улесливо й принизливо, що й не схоже було на одноногого барона. Хіба він просив коли-небудь, хіба вдавався до послуг таких безпомічних посланців?
— Чого йому тут треба? Не бажаю бачити цього чоловіка.
— Він дуже просить, ваша величність. І я прошу теж.
— І ти? За Заубуша? Чи знаєш його як слід?
— Дозвольте, ваша величність.
Видно було, що не відстане. Ось так, ухопившись за край ложа, мов той нечистий з видіння, стоятиме й до ранку, й цілий день, благатиме за того барона, який, власне, міг би ввірватися й без попереджень, без благань, за своїм звичаєм.
— Де той барон?
— Він тут.
— Хай увійде. Але ти зостанься.
— Не смію, ваша величність.
— Велю тобі.
Вільтруд зникла. У вежі ще панував морок, і хоч очі Євпраксії були призвичаєні до нього, все ж вона чи й помітила Заубуша, який з'явився нечутно, не стукав нахабно своєю дерев'янкою, став якийсь мовби нижчий, менший, може, то й не барон, а

читати