Завантажити

пригадавши слова Давида до бога про його неписьменних, але затятих пророків: “Щоб ти полоскав ноги твої в крові, а для язиків псів твоїх була з ворогів частина їх”. Духівник сказав жінці: “Не бійся: це добре, ти будеш матір'ю знаменитого собаки, який зробиться стражем дому господнього і візьметься голосно гавкати на ворогів віри. Це буде славетний проповідник і, як добрий собака, зцілювальними властивостями свого язика вилікує многі хвороби душі в: багатьох”.Син Євпраксії помер, щойно народившись, бо був надто слабий, зачатий у муках, так само народився, так само зійшов зі світу.
Рицарська жона в Бургундії привела на світ свого сина в той самий день, що й германська імператриця, але рицарський син вижив, хоч і мав природу знікчемнілу до краю. Названо його Бернардом, видно, вибравшу ім'я, сказати б, вільне для святощів, бо на той час багато імен уже були зайняті святими покровителями різних ремесел і занять. Юрій був покровителем рицарів, Іоанн і Августин — теологів, Козьма і Дам'ян — лікарів, Катерина — філософів, ораторів і поетів, Лука — малярів, Цецілія — музик, Фруменцій і Гвідон — купців, Григорій — студентів, Варвара — будівничих, Юліан — коханців. Від пошесті оберігали святі Антоній, Рох, Себастян, Адріан і Христофор, від падучої — Валентин, від лихоманки — Петронела, від болю зубів — Аполлонія, від каменів у нирках — Ліберій.
Ім'я Бернарда було, як видно, ще вільне, тож мати, вірячи в пророкування свого сповідника, надала його своєму кволому новородку. З Бернарда не було ніякої користі в житті, тому він прилучився до людей, ні на що не здатних,— до монахів. Став монахом-цистерціанцем в Ціто, коло Діжона, і відразу відзначився такою нікчемністю свого тіла, що його слід було вважати або напівтрупом, або святим. Проживши рік у келії, він не помітив, чи була там стеля. Побувавши у тому чи іншому монастирському приміщенні, не міг ніколи сказати: одне там вікно, два, три і чи взагалі є вікна. Вільгельм пише про це так:
“Умертвивши в собі будь-яку цікавість, він не одержував нізвідки вражень”. Про природу Бернардову Вільгельм пише таке: “Шлунок його був такий зіпсований, що він негайно низвергав ротом ще неперетравлену їжу. Коли ж випадком дещо встигало перетравитися і силою природи виходило звичним шляхом, то при слабості нижніх частин тіла і це відбувалося з неймовірними стражданнями”.
Здавалося б: навіщо стільки уваги такому недосконалому створінню? Але саме такі збочення від здорової природи часто цінуються деякими людьми. Абат монастиря Ціто Стефан, так само як духівник рицарської жони Алети, побачив у недужому Бернарді щось майже святе і послав його на чолі частини братії, щоб заснував монастир у Клерво, у Полинній долині ріки Об, здавна відомій як пристанище злодіїв. Так незнаний нікому Бернард став Бернардом Клервоським. Це був той самий Бернард Клервоський, який сколотив усю Європу в другий хрестовий похід, власноручно нашивав хрести на шати рицарів і королів, розірвав для цього власний одяг, здобув славу зцілителя від недугів і нещасть; натовпи, вірячи в його святість, обривали на ньому одіж, цілували ноги, просили життя і спокою. А він, не маючи сам ні людського життя, ні спокою, метався по всіх землях, знесамовитілий, ошалілий, гнав тисячі на смерть, на страждання, на злочини. І ніхто не назвав його злочинцем — називали святим.
Двоє невдало народжених того самого дня, того самого року. Один помер відразу. Другий ліпше б помер, ніж мав принести людям стільки лиха.
Між ними не було ніякої дотичності, ніякого зв'язку, просто часовий збіг — більше нічого.
Друга паралель зачіпає двох жінок, різних за віком, але багато в чому однакових: у становищі, в багатстві, в освіченості, у впливовості. Відразу ж слід зауважити, що однаковість та суто поверхова, бо кожна з двох жінок по-своєму розпорядилася перевагами свого становища і, як наслідок, одну забуто, так ніби й не було її на світі, і лиш у давніх хроніках можна знайти скупі рядки про її страждання, а друга міцно посіла свое місце в історії.
Одна з цих жінок — Євпраксія. Друга — графиня Матільда Тосканська. Власне, Матільда, як жінка передбачлива, не покладалася на випадкове сумління істориків, а тримала коло себе в замку Каносса схильного до укладання латинських віршів монаха Доніцо, який під пильним наглядом графині неквапливо й з належною шанобливістю написав поему, названу “Життя Матільди” (Vita Mathildis), сто з чимось пергаментних хартій по двадцять два рядки в кожній, коштовні мініатюри — золото, кіновар, блакить, зелена, брунатна, чорна барви, стиль біблійно-заплутаний, спрямування епічно-панегіричне. Творіння Доніцо (рукопис зберігається у Ватіканській бібліотеці), видане 1724 року в п'ятому томі творів давніх італійських письменників, і тепер примірник його можна знайти у великих державних публічних бібліотеках у відділі, який зветься “мораторій”, себто — відділ рідкісних книг, мертвих для сучасників, потрібних іноді хіба що таким дивакам, як автор цього роману. Але мова тим часом

читати