Завантажити

угорським королем Владиславом, аби зажадати помочі, то Матільдин муж Вельф не пропустив його крізь гірські проходи.
Іноді людині ліпше не бачити, не чути, не знати. Тоді можеш зосередитися на собі самій, спитати себе: що я можу знати? Що повинна робити? На що сподіватися?
Спитала про це абата Бодо. Той відбувся звичним: блаженні, хто діє в ім'я господнє.
— А хто діє? — зухвало поцікавилася вона.
— Ті, хто йдуть по путі господній.
— Хто ж іде?
Бодо стривожено глянув на імператрицю. Не звик до суперечок тут, у вежі. Приходив, говорив. Євпраксія мовчала. Сповідатися не мала в чому. Гріхів не мала ніяких, хіба що в гордині своїй вважала, що цілий світ завинив перед нею. Але абат уникав такої розмови, бо звик у житті до обережності, а тут, розумів це, потрібна була обережність просто неймовірна.
— Зима довга, дочко моя,— сказав по змозі м'яко,— я хотів би знайти для вас такі книги, які принесли б вам утіху в самотності.
— А чому ви не приносите мені благословення від найсвятішого папи?
— Я хотів би це зробити, але...
— І як то може бути: бог один і його намісник на землі має бути один, а в Італії відразу два папи? Здається, бувало відразу й по три? Як то, отче?
— Дочко моя...
— Ви боїтеся відповісти, отче? Я спитала, хто ж іде по путі господній? Чи той папа, що з імператором, чи той, що з Матільдою?
— Я не можу вам цього сказати.
— Не знаєте чи боїтеся?
— Не можу, дочко моя. Скажу вам лише: папи Климента не бачу, не допущений, нікуди не допущений, бо маю спільну долю з тобою, дочко моя. Плоть моя має вихід з сеї вежі, а дух перебуває тут постійно.
— Я мала б відчувати це якось.
— Для того потрібен час. І терпіння.
— Скільки ж? І того, й того вже було задосить!
— Терпінню немає меж.
— А знанню?
— Знання — то і є терпіння. Що досконаліша істота, то вразливіша вона до страждань.
— А до насолод?
— Лише грубі натури. Грубі й порочні.
— Все ж мені було б радісно відчути себе тут несамотньою. Відчути ваш дух.
— Думай про дух божий, дочко моя. Блаженні, хто...
Це вже Євпраксія знала давно. Відвернулася досить непоштиво, знаючи, що судити її за це ніхто не зможе. Щоправда, співчуття від абата теж не очікувала, бо таке почуття йому було чуже.
А з духом справді спізналася вже повесні, та був то не той дух, що про нього святобливо говорив абат.
Могутній дух волі в хижому посвисті пташиних крил об'явився Євпраксії звідти, звідки й не ждала ніколи — зі сторожової вежі. Кнехти гніздилися внизу, пильнували стінного переходу, верх вежі весь цей час був вільним, а з весни поселився там чоловік майже так само самотйій, як Євпраксія, але не цим він привернув увагу, а своїми соколами. Чоловік був сокольником. Чий — імператорський, баронський, єпископський, а чи сам по собі? — не важило. Видно, так само відвик від людей, як і вона, звик до мовчання, до самотності, наклало це на йього печать суворості й навіть, сказати б, хижості, надто ж у погляді глибоких чорних очей, але різнився він од імператриці, що мала б загинути від неробства, своєю неймовірною зайнятістю. Бо вчив соколів. Не літати, ні,— до цього привчені були від народження. Але гнатися саме за тою здобиччю, на яку вкаже чоловік, і летіти не кудись, а куди вкаже чоловік, і летіти не якось, а якнайвище, найголовніше ж: не втікати від людей, щоразу повертатися до господаря, всідатися на шкіряну рукавицю, слухняно ждати нових спонук.
Соколів годилося ростити саме у високій вежі, щоб звикали високо злітати. Ось і вибрав ту вежу сокольник, і віднині вона стала для Євпраксії Соколиною вежею.
Соколи вилітали просто в неї з-перед очей, здавалося, відчуває на своєму лиці вітер від їхніх крил, вони вишугували в піднебесся з такою нагальністю, з таким завзяттям, аж ніби в тобі теж щось зривалося й летіло за ними, разом з ними, спільно з отим невпокореним могутнім духом жадоби волі, простору, безмежжя.
Завжди неуважлива до занять простого люду, Євпраксія тепер з якимсь болючим вдоволенням стежила за всім, що робить сокольник. Незабаром не було для неї ніяких таємниць ні про того чоловіка, ні про його сірих вихованців. Все ж таки більше приглядалася до соколів, бо й що чоловік та ще усамотнений? Мало спить, мало їсть, ні з ким не говорить, суворість — спосіб його буття, у клопотах — порятунок од розпачу.
Вразила Євпраксію жорстокість сокольника. Не могла без гніву й обурення бачити, як пускав він своїх соколів на перелітне птаство, на диких гусей, на журавлів, на лебедів. Може, летіли вони й до Києва, може, ждуть їх там такі малі діти, як була колись вона, прислухаються, чи не заячить у темному весняному небі, чи не закурличе. А журавель ніколи не долетить, і лебідь не прилетить на дніпровські плеса, бо збитий хижим соколом на цю тверду кам'янисту землю. І повинен у тім суворий сокольник, який не знає жалості.
Однак згодом вона все ж простила сокольникові

читати