Завантажити

змінився після грека і один великий візир, і другий, і третій, і, як почалося це ще за Ібрагіма. Кучук готував для них їжу і сам простежував, як подається вона садразамові, вже сміявся з колишні? своїх страхів і часто, замкнувшись у своїм закутку, клав перед собою білий баранячий череп, глузливо промовляв до нього: “Ох, Ібрагіме, Ібрагіме, минулося твоє м'ясо! Очі тобі вискочили, вуха твої одкабетовано, зосталася сама кістка!” Мав би ще додати:
“Колись і з нами таке буде!” — але вчасно уривав свою мову. Хай вмирає хто завгодно, а він житиме, він хоче жити! Повнився підслухами, плітками, знанням, обмовами, з роками набув хіба ж такого сприту в своєму проклятому ремеслі стеження, збирання, накопичення таємниць, іноді почував себе мало не всемогутнім, який знає про всіх приховане й відкрите, без кінця повторював сам собі 59-й вірш з шостої сури корану: “У нього — ключі тайного; знає їх тільки він. Знає він, що на суші і на морі, лист падає тільки з його відома, і немає зерна в мороку землі, немає вологого або сухого, чого не було б у книзі ясній”.
Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людьми Гасан-аги, які збирали звідусюди вісті, щоб нести їх султанші, не відаючи, що живе у величезних Топкапи маленький непомітний ахчі-уста, який тихо, але вперто збирає вісті про султаншу. Навіщо, для кого, для якої потреби? Тепер уже не знав і сам. Насолоджувався своїм знанням, тоді відчув якийсь ніби неспокій, тоді настала розбентеженість, а згодом прийшли справжні хворощі. Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюватися, засвоюватися, лишати по собі поживу, а непотріб має видалятися, інакше смерть.
Кучук з жахом усвідомив, що він тільки збирає, ховаючи в собі, збирає вже довгі роки, ні з ким не ділячись, нагромаджує в своїй пам'яті мовби для самого себе, для власної втіхи, у безмежній гордині своїй порівнюючи себе з самим аллахом: “Не осягають його погляди, а він осягає погляди”. Багато років нерозумно пишався він тим, що вистежує кожен крок наймогутнішої жінки в імперії, розкошував од думки про свою винятковість, несхожість з усіма, хто його оточує, про свою вищість. Живився вістями рідкісними, особливими, відкидаючи загальнодоступне, так само, як султан і вельможі дозволяють собі їсти м'ясо, смажене на вогні, бо воно має смак нещоденний, ход І втрачає половину своєї цінності від того вогню. А варене м'ясо, хоч і зберігає в собі всю свою поживність, споконвіку вважалося їжею рабів і чорного люду — тож він надавав перевагу смаженому, обпаленому диким вогнем м'ясові таємних знань і жадібно горнув їх до себе, не знаючи ні міри, ні впину.
Але ніщо не виходило з Кучука, не виділялося й не видалялося, осідало в ньому, як камінь, як свинець, труїло, душило, смерділо нечистотами, чаділо, клубочилося пекельним димом, Накопичені в ньому підслухи рвалися назовні, як рветься а людини вся зайвина і непотріб. Уже й не почував себе живим чоловіком, а якимсь мертвим чи що. З тугою позирав на своїх помічників по кухні, заздрив їхньому спокою і безтурботності. Зовні мовби нудьга обов'язків, остогидла щоденна робота, а насправді яке ж це все благородніше порівняно з тим, що було у нього в душі!
Може, так і кінчився б цей чоловік, власне, й не почавшись для життя і світу в своїй безглуздій затаєності й безцільній злочинності, коли б не випадок з султаном Сулейманом в час пишної зустрічі, підготовленої йому султаншею і зятем їхнім Рустемом-пашою.
Султан лежав непритомний у своїх покоях, може, навіть мертвий, султанша з сином Баязидом і великим візиром Ахмедом-пашою замкнулася в Куббеалти і нікого туди не впускала, хоч усі здогадувалися — радиться з сином і садразамом, як захопити владу, кого усунути, кому стяти голову, на кого покластися, кому не вірити.
Та хоч які б таємниці були в людей і хоч якими високими справами заклопотані ті люди, вічно не сидітимуть вони без їжі, вимушені будуть допустити до себе тих, хто має їх нагодувати,— так Кучук, за правом ахчі-уста великого візира, все ж пробрався в Куббеалти з носіями наїдків і напоїв, порядкував там, гримав на своїх помічників, виказував поштивість до високих осіб, перед якими став, і хоч був раз і вдруге ганебно вигнаний Баязидом, все ж вловлював то слово, то погляд, то навіть мовчанку, і, додаючи із своїх безмежних запасів таємного знання, підозр і підлот, уже не мав сумніву: “Змова”. Власне, він не чув жодного слова. І ніхто з євнухів не міг прийти йому на поміч. Понюхтів носом в Куббеалти — ото й усього знання. Але хіба диявол не знає про бога стократно більше, ніж усі святі? Кучукові вже вчувалися слова навіть не мовлені, з простої розмови Роксолани і Ахмеда-паші про сади Топкапи самі собою стелилися слова загрозливо-злочинні: “Треба звалити старе дерево і посадити нове”. Змова, змова! Ніщо не існує, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що султанша чинить змову проти падишаха, спільників не треба й шукати, вони коло неї, тепер слід тільки назвати це, розкрити, донести до його величності — і роздвоєне життя Кучукове

читати