Завантажити

похнюпленіший, ніж завжди, обличчя під чорним заростом було синюшне, ніби в утопленика.
— Що з тобою? — мляво поцікавилася Роксолана.
— Ваша величність, я знов великий візир.
— І так рано прибіг похвалитися?
— Ваша величність...
— Якою ж ціною? Когось убив?
— Якби ж то...
Вона поглянула на нього уважніше. Надто добре знала цього чоловіка, до якого колись була прихильна, тоді зненавиділа його, згодом знов вимушена була йому покровительствувати, щоб знову збайдужіти, може, й назавжди.
— Ага,— сказала, не приховуючи зловтіхи.— Вже знаю: маєш когось убити. Може, мене? Тому й прибіг удосвіта. Не міг діждатися ранку.
Рустем упав на коліна, тупо мукаючи, поповз до неї по килиму.
— Ваша величність! Мамо!
Роксолана гидливо відсунулася від свого зятя.
— Яка я тобі мати! Хочеш нагадати, що віддала тобі свою доньку? То знай же: не я віддала Міхрімах, а султан. Убивця хотів мати своїм зятем теж убивцю. Хіба не ти вбив Байду? А я коли й мала ще після того якісь сподівання на твоє очищення, то тільки тому, що маєш слов'янську душу. Та тепер уже знаю: чоловік може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбільшим негідником. Мова не важить. А душа? Хіба ж побачиш її в людині? Була сліпою і тепер маю розплачуватися. То за чим прийшов — хвалитися чи вбивати?
— Ваша величність, благаю вас, вислухайте свого раба!... Справді раб, і всі тут раби, може, й сам султан теж раб, тільки вона вільна, бо не піддавалася нікому й нічому і не піддалася. Не лякалася ніяких погроз і передвіщень. Коли сонце буде скручене, і коли зорі облетять, і коли моря переллються, і коли зариту живцем спитають, за який гріх вона була вбита,— може, лиш тоді довідається душа її, що приготовано їй на цім світі. Але ж ні! Клянусь тими, що рухаються назад, течуть і ховаються, і ніччю, коли вона темнів, і зорею, коли вона дихає,— змагатимуся навіть з безнадією, щоб самій смерті нав'язати високий сенс життя, як зерно, яке вмирає, щоб жити знову й знову, незнищенно, вічно.;
— Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю! Сказала це чи тільки подумала? Хоч як там було, Рустем завовтузився незграбно, ладен був би зіщулитися від її погляду і
Її слів.
— Ваша величність! Чи ж моя вина? Сліпим дзеркал не продають. Прийшов чоловік, сказав, доніс.
— До кого прийшов?
— До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без провожатого не дійдеш навіть до пекла.
— Вибрав тебе в провожаті?
— Мерзенний євнух з кухонь. Я відпровадив його до пекла. Але вість уже була в мені. Що я міг, ваша величність? Такий злочин. Зрада. Я був вдячний аллаху, що він вибрав мене знаряддям. Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне — вже не стулиш.
Вона скривилася.
— Міг би не згадувати про своє серце.
Але Рустем мав виговоритися, так ніби сподівався очистити Душу.
— Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малій. Я кинувся до його величності султана. Бо той підлий донощик сказав, що змову проти падишаха затіяв Ахмед-паша.
Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було брати їй Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обіпрешся.
— І що ж? — мимоволі спитала зятя.
— Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед султаном, узяв усю вину на себе, впав на коліна, благав покарання й прощення. Мерзенні хитрощі, як завжди, в цього чоловіка. Та коли спустили його в підземелля Топкапи, прийшов туди сам падишах, та стали трощити цьому крутієві кістки, Ахмед-паша виказав...
Рустем-паша вмовк і став витирати піт на обличчі.
— Кого ж виказав? Мене? — спокійно спитала Роксолана. Рустем-паша мовчав.
— Кого ще? — жорстоко допитувалася вона.
— Шах-заде Баязида,— пошепки відповів дамат. /
— Більше нікого?
— Більш нікого, ваша величність.
— І тебе прислано мене вбити?
— Я прибіг сам.
— Убити?
— Ваша величність, сказати!
— Не злякався, що будеш покараний? Він мовчав і корчився па килимі.
— Про Баязида що знаєш? Не було ніяких велінь?
— Не було.
— Гаразд. Бережи Міхрімах. Може, хоч моя смерть поможе тобі.
— Ваша величність, я поможу вам!
— Іди геть! Сама зустріну султана і його вбивць.
— Ваша величність!
— Іди!
Аж тепер нарешті могла визнати, що лишилася сама в цілім світі. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогутньою і здійснити все, про що думалося й не думалося, і ніщо вже не стояло па заваді, але нізвідки не було й помочі. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Один мав рятуватися від гніву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх мертвих синів, а вони відповідали їй мовчанням. Ще вчора вірила, що вона єдина зряча і розумна істота серед довколишнього озвіріння, не підвладного розуму, заполоненого злочинними інстинктами, але — о жах! — тепер мала переконатися, що її теж якась незнана сила жене разом з цими звірами

читати