Завантажити

знайде своє виправдання так само, як винні знайдуть нарешті своє покарання. Адже сказано: “Зазнайте ж кари!”
Ще нічого не знаючи, Кучук уже мав певність, що розкрив змову. Тепер належало негайно повідомити про це. Але кого? Султана? Султан лежав чи живий, чи мертвий, жодну живу душу до нього не підпускали. Тоді кого ж? Куди кинутися? До великого муфтія? У того тільки молитви та прокляття, а тут треба сили. До шах-заде Селіма? Але чи ж проб'єшся до нього і чи стане він тебе слухати, надто коли йдеться про його рідну матір.
Кучук метався в мовчазному нетерпінні, ні з ким порадитися, ні в кого попросити помочі, а час летить, кожна хвилина несе йому або ж поразку, або ж перемогу, а він волів тільки перемагати. Інакше навіщо всі його мало не двадцятилітні страждання!
В розпачі й безвиході Кучук кинувся до султанського зятя Рустема-паші. Слугував йому цілих десять літ, знав, який лихий тепер дамат на Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать, вирішив сказати візирові не всю правду, а тільки половину — про Ахмеда-пашу, а вже там хай як знають. Коли все закінчиться лише тим, що дамат зіпхне Ахмеда-пашу і знову стане садразамом, то й тоді він, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може, вважатиметься найдовіренішим чоловіком у султанського зятя.
Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З іншими візирами той тинявся по Топкапи, сподіваючись, що буде допущений у Куббеадти, тому, коли зіткнувся в другому дворі з куцим своїм ахчі-уста, мало й подивувався.
Кучук вклонявся до самої землі, мало не плазував перед Рустемом-пашою.
— Тобі чого? — похмуро спитав той.
— Хочу внести в преславні вуха вість.
— Вість? — здивувався Рустем-паша.— Таких, як ти, вештається тут знаєш скільки!
— Вість про державну зраду,— прошепотів Кучук. Рустем ухопив його за комір, підняв, стукнув об землю.
— Про що, про що? Ану кажи до кінця. Та коли брешеш, то найбільшим шматком од тебе лишаться вуха.
Кучук зашепотів йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, які мають бути. Про загрозу життю султана. Про...
Султанський зять загорнув своєю могутньою рукою нікчемного євнуха і поволік за собою.
— Будеш зі мною,— бурмотів Рустем,— будеш, де я. Не шукай мертвих коней, щоб зняти з них підкови. Всякий птах од язика гине.
Тоді несподівано гримнув своїм людям, які його супроводжували:
— Взяти цього обшкрібка і вирвати йому язик! Так зімкнулися над нікчемним чоловіком усі випадки, які були й мали бути, і поховали його під своїми уламками. Бо в цьому житті немає нічого ймовірнішого за смерть.
 
ВІДОМЩЕННЯ
 
Оточила себе жіноцтвом — старими, молодими, поважними, владчими й просто без ніякого значення. Ховалася між ними, оточилася ними, мов хмарою, стояла в нетривкій цій хмарі, а мала б стояти на хмарі, мов вседержитель.
Але султан ожив, уся сила стікалася до нього, світ лежав зачаєний на його долоні, і знов та долоня мала обернутися для Роксолани долонею долі.
Цілий день провела в садах Топкапи. Ті, що під гаремом, дивилися на Золотий Ріг, на Стамбул. Рожево-синє місто і попелясті купи мечетей над ним — Баязид, Фатіх, Селім, а між Баязидом і Фатіхом горб Сулейманіє — найбільшої з усіх джамій, яка мовби здіймається, розкрилюється над Стамбулом, злітав в небо, і цей велетенський город, попелясто-синій, горбистий, мов спина дракона, теж летить нізвідки й нікуди, і вона, всівшись на шорсткій спині, що круглиться куполами мечетей, їжачиться шпичаками мінаретів то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно білих, мов примари, теж летить, але падає й падає в сади гарему, між кипарисами й платанами, між залізним і юдиним деревом, деревом для туги, для ридань, для розпачу.
День не приніс їй нічого. Султан ожив і молився в мечеті за своє спасіння. Чи молилася й вона? Тільки вітцівською молитвою:
ущедри зовущую со страхом. Ущедри...
Султан не кликав її, може, й не згадував, може, забув. І всі забули. Навіть кизляр-ага Ібрагім десь щез, пропали всі євнухи, не пильнували, не стежили, усунулися всі враз, так ніби казали:
“Втікай! Виривайся па волю!” А де її воля, за якими мурами, просторами і безмежжям часу?
Сиділа в своїх мармурових роззолочених покоях, не спала до ранку, не склепила навіть повік, мимоволі прислухалася до кожного шереху, до шарудіння води у водограї, до зойків свого вистражданого серця, втомлено споглядала на розметані в чорних настінних колах золоті літери священних написів, що тріпотіли, як птахи у вікнах. І серце їй у грудях тріпотіло так само в очікуванні неминучого.
Чому ніхто до неї не йшов? Десь щез великий візир Ахмед-паша, пропав кизляр-ага, і мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже довідався, що хотіла його смерті? Але ж бачить бог: не вбивала його і не посилала вбивць, бо ж лежав мертвий. А хіба можна хотіти смерті для мертвого?
Вдосвіта негадане прийшов зять Рустем. Шкрябався в двері, як пес, вигнаний хазяїном, всунувся на білі килими прийомного покою султанші

читати