Завантажити

пробивалася до його свідомості.
— Я — султанша.
Лиш тепер він схаменувся:
— О! Шана! Шана й ганьба!
— Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх.
— Чорт тобі брат, а люципер — дядько, вельможна жінко!
— Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить півсвіту.
— А я з тої половини, яка не дрижить!
— З нами наш син Баязид і паша донька Міхрімах.
— Оте мале та погане?
— Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони.
— З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад!
— Не перебивай, коли говорить жінка.
— Аби ж то!
— Тебе зроблять нашою.
— А що воно таке?
— Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі. В Очакові чи в Акермані.
— Запалися б вони вам усі в сиру землю!
— Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це — захищатимеш нашу землю від кримчаків. Байда насторожився.
— Яку землю? Чию?
— Нашу. Вкраїнську.
— Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде!
— Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я — з України.
— Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькії діти?
— Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе.
— За себе? Ну!
— От вигадала з тобою.
— А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?
— Тоді й не знаю.
— І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив Їх на турецькому ж господареві галери. Тоді що?
— Повинен ти змінити віру.
— Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!
— Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів задушити цю кволу жінку.
— На віру твоїй поганую, на всіх вас! — І плюнув їй під ноги раз і вдруге.
Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завісок султанської лектики: “Емір батишахум! Ченгеллемек!”
Веління султанові виконувалися негайно. “Емір батишахум!”—“В'яжіть його!”—і довкола Байди вмить завирувало. Навіть імами підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова, бо ж вони були мовби прочитані з книги книг — корану: “Візьміть його і зв'яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого”.
Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого — визволити. Але мертвого не воскресиш. Ніколи, ніколи.
А “Ченгеллемек!” означало: “Повісьте на гаку!” І нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відвезуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два, і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине, кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак відслонила б. Так їй і треба, так їй і треба.
Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровенні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сісти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості, у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах. Тут султан мав бути не приступним навіть для неї, тут всемогутній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу — і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного!
Все ж мала заплакати бодай у кареті, де ніхто не міг побачити. Але сиділа з сухими очима. Випрямлена, закостеніла, ніби й не дихала. Султанші не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синів. Не стримаєш сліз — наплачеш лиха на себе.
Сулейман читав суру Аль-іхляс з корану. Очищення віри. Повторював вірші сури кільканадцять разів. Тоді глухо промовив:
— Я звелю відпустити всіх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай ідуть у свою землю. Роксолана гірко зітхнула.
— Що ж понесуть із собою? Хіба що пісню про мужнього Байду? Ой п'є Байда мед-горілочку, та не

читати