Електронна бібліотека/Проза
- Лілі МарленСергій Жадан
 - так вже сталось. ти не вийшов...Тарас Федюк
 - СкорописСергій Жадан
 - Пустеля ока плаче у пісок...Василь Кузан
 - Лиця (новела)Віктор Палинський
 - Золота нива (новела)Віктор Палинський
 - Сорок дев’ять – не Прип’ять...Олег Короташ
 - Скрипіння сталевих чобіт десь серед вишень...Пауль Целан
 - З жерстяними дахами, з теплом невлаштованості...Сергій Жадан
 - Останній прапорПауль Целан
 - Сорочка мертвихПауль Целан
 - Міста при ріках...Сергій Жадан
 - Робочий чатСеліна Тамамуші
 - все що не зробив - тепер вже ні...Тарас Федюк
 - шабля сива світ іржавий...Тарас Федюк
 - зустрінемось в києві мила недивлячись на...Тарас Федюк
 - ВАШ ПЛЯЖ НАШ ПЛЯЖ ВАШОлег Коцарев
 - тато просив зайти...Олег Коцарев
 - біле світло тіла...Олег Коцарев
 - ПОЧИНАЄТЬСЯОлег Коцарев
 - добре аж дивно...Олег Коцарев
 - ОБ’ЄКТ ВОГНИКОлег Коцарев
 - КОЛІР?Олег Коцарев
 - ЖИТНІЙ КИТОлег Коцарев
 - БРАТИ СМІТТЯОлег Коцарев
 - ПОРТРЕТ КАФЕ ЗЗАДУОлег Коцарев
 - ЗАЙДІТЬ ЗАЇЗДІТЬОлег Коцарев
 - Хтось спробує продати це як перемогу...Сергій Жадан
 - Нерозбірливо і нечітко...Сергій Жадан
 - Тріумфальна аркаЮрій Гундарєв
 - ЧуттяЮрій Гундарєв
 - МузаЮрій Гундарєв
 - МовчанняЮрій Гундарєв
 
 пробивалася до його свідомості.
      — Я — султанша.
      Лиш тепер він схаменувся:
      — О! Шана! Шана й ганьба!
      — Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх.
      — Чорт тобі брат, а люципер — дядько, вельможна жінко!
      — Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислухати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман, перед яким дрижить півсвіту.
      — А я з тої половини, яка не дрижить!
      — З нами наш син Баязид і паша донька Міхрімах.
      — Оте мале та погане?
      — Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони.
      — З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад!
      — Не перебивай, коли говорить жінка.
      — Аби ж то!
      — Тебе зроблять нашою.
      — А що воно таке?
      — Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі. В Очакові чи в Акермані.
      — Запалися б вони вам усі в сиру землю!
      — Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це — захищатимеш нашу землю від кримчаків. Байда насторожився.
      — Яку землю? Чию?
      — Нашу. Вкраїнську.
      — Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде!
      — Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я — з України.
      — Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допустила, щоб витоптувала орда маленькії діти?
      — Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе.
      — За себе? Ну!
      — От вигадала з тобою.
      — А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене та не вловив?
      — Тоді й не знаю.
      — І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю. Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив Їх на турецькому ж господареві галери. Тоді що?
      — Повинен ти змінити віру.
      — Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля по прийме!
      — Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу! Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів задушити цю кволу жінку.
      — На віру твоїй поганую, на всіх вас! — І плюнув їй під ноги раз і вдруге.
      Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових завісок султанської лектики: “Емір батишахум! Ченгеллемек!”
      Веління султанові виконувалися негайно. “Емір батишахум!”—“В'яжіть його!”—і довкола Байди вмить завирувало. Навіть імами підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова, бо ж вони були мовби прочитані з книги книг — корану: “Візьміть його і зв'яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого”.
      Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні. Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого — визволити. Але мертвого не воскресиш. Ніколи, ніколи.
      А “Ченгеллемек!” означало: “Повісьте на гаку!” І нема рятунку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відвезуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два, і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине, кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак відслонила б. Так їй і треба, так їй і треба.
      Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровенні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сісти поряд з Сулейманом. Той махнув, щоб прямували до карети. Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до нього теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала і не вимагала нічого. В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Сулеймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, перетворюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості, у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах. Тут султан мав бути не приступним навіть для неї, тут всемогутній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна, ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для того лицаря, для себе самої, для свого народу — і не могла. Народе мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась, побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещасного!
      Все ж мала заплакати бодай у кареті, де ніхто не міг побачити. Але сиділа з сухими очима. Випрямлена, закостеніла, ніби й не дихала. Султанші не плачуть. А вона лишалася султаншею. Бо мала що синів. Не стримаєш сліз — наплачеш лиха на себе.
      Сулейман читав суру Аль-іхляс з корану. Очищення віри. Повторював вірші сури кільканадцять разів. Тоді глухо промовив:
      — Я звелю відпустити всіх, хто був з ним. Цього вже не вернути, а вони хай ідуть у свою землю. Роксолана гірко зітхнула.
      — Що ж понесуть із собою? Хіба що пісню про мужнього Байду? Ой п'є Байда мед-горілочку, та не
Останні події
- 04.11.2025|10:54Слова загублені й віднайдені: розмова про фемінізм в житті й літературі
 - 03.11.2025|18:29Оголошено довгий список номінантів на Премію імені Юрія Шевельова 2025: 13 видань змагаються за звання найкращої книжки есеїстики
 - 03.11.2025|10:42"Старий Лев" запрошує на майстер-клас з наукових експериментів за книгою "Енергія. Наука довкола нас"
 - 03.11.2025|10:28Юлія Чернінька презентує «Бестселер у борг» в Івано-Франківську
 - 02.11.2025|09:55У Львові вийшов 7-й том Антології патріотичної поезії «ВИБУХОВІ СЛОВА»
 - 30.10.2025|12:41Юний феномен: 12-річний Ілля Отрошенко із Сум став наймолодшим автором трилогії в Україні
 - 30.10.2025|12:32Фантастичні результати «єКниги»: 359 тисяч проданих книг та 200 тисяч молодих читачів за три квартали 2025 року
 - 30.10.2025|12:18Новий кліп Павла Табакова «Вона не знає молитви» — вражаюча історія кохання, натхненна поезією Мар´яни Савки
 - 30.10.2025|12:15«Енергія. Наука довкола нас»: Старий Лев запрошує юних читачів на наукові експерименти
 - 29.10.2025|18:12В Ужгороді започаткували щорічні зустрічі із лауреатами міської премії імені Петра Скунця