Завантажити

але стояти за свою землю, оберігаючи її від загарбників. А того, хто порушить клятву, хай покарають земля, вогонь, вода, вітер, хліб, горілка, шабля, бог і мати божа.
Вперше в житті пошкодувала, що народилася дівчиною. Ніколи не хотіла стати чоловіком, а тут закортіло мало не до крику. Поглянула на Рустема-пашу з такою суворістю, що той аж клацнув зубами до Джюзел-аги:
— Розбий ланцюги, ти, сину пекла! Незграбні постаті заметушилися довкола Байди, дзвеніло глухо залізо, йшла тяжка луна в підземеллях, хтось подав козакові бараняче стегно, але той відіпхнув, ухопив глек з вином, пив довго й смачно, витер вус брудною рукою, проспівав молодим басом:
Ой п'є Байда мед-горілочку, Та не день, не нічку, та й не її одиночку.
Побачив Джюзел-агу, зареготав:
— Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мої кайдани, щоб не іржавіли. Добро ж султанське пропадає! А де мої товариші? Коли вже розкували мене, то розкуйте їх.
Він ступнув нагору, заточився, прикрив очі долонею, побачив вельможний натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб позбиткуватися, знов затягнув хрипко:
Гей, у синім залізячку Та й у білім ремінячку.
Султан закам'яніло сидів у критих ношах. Мабуть, карався в душі, що пристав на вмовляння Хасекі й прибув сюди, сам не відаючи навіщо. Зате Роксолана вже не могла більше сидіти коло Сулеймана, виступила з лектики, сяйнула коштовностями, тонкі шовки лякливо затріпотіли на її зграбному тілі, легка постать гнучко схитнулася, мов рідкісна рослина, що не знати як попала з казкових садів у це понуре приміщення, безстрашний козак гучно ляснув себе по ремінних шароварах, з удаваним переляком у голосі вигукнув:
— Така фурія, ще й гості несподівані й недискретні! Шана! І ледь вклонився, виграючи м'язами шиї й спини.
Етимологія казахського письменника Ануара Алімжанова.
Роксолана поглянула на криті ноші, де вперто зоставався султан. Тоді на Баязида й Міхрімах, які стояли поперед усіх вельмож. Баязид дивився па козака з неприхованою хлоп'ячою цікавістю. Міхрімах переблискувала з-над білого шовкового яшмака великими, чорними, як у Сулеймана, очима, і не знати, що творилося в її душі. Зате добре знала Роксолана, що діється у її власній душі. Намір несподіваний, як одкровення, ударив їй у серце, вона в безсиллі піднесла руки до грудей, але не притиснула їх безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-паші, щоб він вивів Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам кинув цього лицаря в підземелля, сам мав видобути.
Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щойно був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потужному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився, не зламався, не впокорився. А вона колись не мала в собі такої сили. Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських базарах, відбираючи в неї все людське, кидаючи в світ тваринний. Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має пам'ять і глибоко заховано прагнення помсти. Воно приголомшує, воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох.
Роксолана знов поглянула на Міхрімах. Сини — для султана, для влади, для боротьби за владу, а донька — для неї. Вона відомстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад, зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється ніколи чужим сонцем і чужим щастям — знала це напевне, відстані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байдужість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще є сила. Помста і милосердя, милосердя і помста!
Рустем-паша підштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув щось йому.
— Овва! — подивувався козак.— Сам султан турецький? Прийшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої товариші! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мірю, там я вцілю, а де важу, там я вражу. Та тільки не випускай нас живими, султане, бо й матір твою я убив би, і батька рідного б спалив, і брата твого б зарізав, і доньку твою б украв, і над сестрою надругався б!
Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лектики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гідності. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй. Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї, вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса велетнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому неголосно своєю (і його!) рідною мовою:
— Підійди.
Він удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи знущався?
— Кажу, підійди ближче. Він ступнув до неї.
— Я султанша сеї землі.
— Даруй, жінко, за мою обшарпаність. Козак душа правдива — сорочки не має. Вона повторила:
— Я султанша сеї землі. Турецької землі. Це він почув. З жалем промовив:
— Струснути б її всю нещадно. Шкода — не вийшло. Роксолана вперто

читати