Завантажити

падишаха і його великої султанші. І все це сяяло золотом, коштовним камінням, одяг на вельможах, на воїнах, на челяді вигравав такими дикими барвами, що хотілося затулити очі, і Роксолана опускала завіску, відкидалася на шорсткі парчеві подушки, крадькома зиркала на закам'янілого в султанській величі Сулеймана. Нічого страшнішого немає на світі, ніж завойовники. Тепер готові рубати голови кому попало за те, що згоріло десяток нужденних халуп, а самі ж спалили півсвіту! Фатіх, захопивши Царгород, не пощадив ні притулків людських, ні домів божих. Літописець, здригаючись серцем, писав: “Пожжьен бысть град й церкви несказ'ьны лепотой, им же не може число сьповедати>>.
Православного патріарха вигнано з Софії і накладено на нього пешкеш у три тисячі дукатів, а собор перетворено на джамію, забіливши вапном безцінні мозаїки. Поруйновано найславетніші будівлі Царгорода і там поставлено джамії на честь султанів. Джамію Фатіха — на місці церкви Апостолів, джамію Баязида — де була церква Божої матері Халконстант, джамію Селіма — де стояв монастир Спасителя. З церкви Іоанна Богослова зробили звіринець. Нескоримий воїн християнський Юрій Побідоносець щоночі з'являється в Айя-Софії і веде невидиму війну. Вранці на стіні знаходять сліди крові. Мусульмани витирають кров, але плями проступають знов і знов.
Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не стала на поміч Юрію Побідоносцю?
Іновірцям заборонено будувати нові церкви, ставити будинки, вищі від мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодягатися в хутра, в атлас, франкську камку і шовк. Завойовники знущалися з них: “Заплатіть за дозвіл носити голову на плечах!”
Християни приречені були на найтяжчу, найбруднішу роботу. Вони топили підземні печі хамамів, били камінь і лагодили бруківку, під наглядом чюплюкбаші вивозили сміття з Ат-Мейдану, яничарських кишласі, критих базарів.
І про те вона знала! Але не пробувала будь-що змінити, бо що може навіть всемогутня жінка супроти задавнених звичаїв, які обступають людину, мов непробивні мури Стамбула. На боці того, хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свідомість, на боці загалу — міць, сила. Там — мисль, а там — сліпа віра. Мисль у зіткненні з вірою завжди програє. І сьогодні, хоч і виблагала у султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих надолів людського горя, так і не знала, що це їй принесе, па що сподіватися, чого дожидати.
Ніхто, за винятком найвтаємниченіших, не знав, куди їде султан, а коли й здогадувалися, що їде до Ссмибаштового замку, то ніхто не знав, чого саме. Бо Еді-куле для розледащілих стамбульських натовпів — це передовсім державна скарбниця, це сім неприступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздрить увесь світ. Там золото нетлінне і ясне, як сонце на небі, як лани заколошені й лани скошені. Там срібло зсленкувато-сизе, як соколине крило, темне, як земля, стоптана військом, ніби засмаглі воїни після походу. Там золото фараонів, імператорів, шахів і царів. Срібло фінікійців і вавілонян — людей, яких уже немає і ніколи не буде. Там коштовне каміння Індії, Персії, Хіджазу. Там тканини з загадкових міст і хутра ще загадковіших звірів. Там слонова кістка і горючий камінь латир, перли, небачених розмірів і кольорів, пахучі смоли, шкіри крокодилів і бегемотів, пір'я страусів і райських птахів. І все те належить султанові, отже, мовби їм усім теж.
— Падишах хим! Хим!..
А урочистий похід вглиблювався в надра Стамбула. Побіля городських мурів уздовж Мармари, на південь, до Золотої брами Царгорода, па якій колись прибив свій щит київський князь Олег, що за півтисячі літ до Фатіха перевіз свої кораблі по суші і зненацька вдарив на імператора. Князь із золотого Києва, і ворота названо Золотими, ще з тих часів.
Та ні золото у вежах Еді-куле, ні Золота брама, ні спогади про давню велич не могли порятувати Роксолану від думок про те страшне місце, до якого вона їхала хоч і добровільно, але з відчаєм у душі.
Чорна тужлива зелень кипарисів, пекуча кропива в глибоких ровах, темна заслона моря в проломах і пощербинах старих мурів, яскраво-рожеві квіти юдиного дерева, спокійна громада Семибаштового замку, де їх ждали зовсім не там, куди вони мали намір зазирнути, ждали вгорі, а не в підземеллях, затінок під арками з винограду й гліциній, обтяжених фіолетовими гронами квітів,— не вірилося, що тут поряд, лиш ступнути кілька разів,— і вже людські падоли, недоля, безнадія і вмирання.
Султан зупинився в затінку гліциній, не виходячи з карети, звелів великому візиру Лютфі-паші привести до себе головного наглядача підземель Еді-куле Джюзел-агу.
Той прибіг задиханий, весь у липучому спітнінні, бив поклони перед каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головешкою об тверду землю, крутив вирлами, намагаючись прозирнути за шовкові завіски султанської карети, але нічого не бачив і від цього впадав ще в більший відчай і ще дужче стукався головешкою об землю, аж Роксолані стало гидко дивитися на це

читати